Читати книгу - "Кімната"

— Спереду будинку.

— Спробуймо зараз-таки. — Ма чекає моєї відповіді. — Розмовляй з людьми так, як ти говориш зі мною. Уяви собі, що вони — це я. Що ти скажеш?

— Я іти...

— Ні, уяви собі, що я — це люди в будинку, або в машині, або на тротуарі. Розкажи їм, що ти і твоя ма...

Я роблю другу спробу:

— Ти і твоя ма...

— Ні, ти маєш сказати: «Моя Ма і я...»

— Ти і я...

Ма зводить дух.

— Гаразд, це не важливо, просто віддай їм мою записку. Вона ще в тебе?

Я заглядаю в труси.

— Вона зникла!

Але тут я відчуваю її між своїми сідницями. Я витягаю її і показую Ма.

— Тримай її спереду. А якщо ненароком загубиш, то просто скажи людям: «Мене викрали». Повтори.

— Мене викрали.

— Скажи чітко і голосно, щоб вони почули.

— Мене викрали! — кричу я щодуху.

— Неймовірно! Вони викличуть поліцію, — каже Ма. — Сподіваюся, поліція обшукає всі навколишні задні двори і знайде нашу Кімнату.

Її голос звучить якось невпевнено.

— З лютувальною лампою, — нагадую я.

Ми тренуємося і тренуємося. Я безліч разів повторюю слова: мрець, вантажівка, вибратися назовні, стрибок, втеча, перший-ліпший, записка, поліція, лютувальна лампа. Разом дев’ять пунктів. Сумніваюся, що зможу втримати їх у голові. Ма каже, що неодмінно зможу, бо я її супергерой — пан П’ятиліток.

Як я хочу, щоб мені було чотири!

На обід я сам обираю страви, бо це особливий день — наш останній день у Кімнаті. Так каже Ма, але щось я не дуже в це вірю. На мене несподівано нападає їстівець: я обираю макарони, і гот-доґи, і крекери — це три обіди разом!

Коли ми граємо в шахи, я від страху перед Великою Втечею двічі програю, а потім мені вже не хочеться грати.

Ми лягаємо поспати, проте заснути не можемо. Я смокчу спочатку з лівої циці, тоді з правої, а тоді знову з лівої, аж поки в ній майже не лишається моні.

Вечеряти нам не хочеться. Мені знову доводиться надягати футболку, забруднену блювотинням. Ма каже, що шкарпеток знімати не треба.

— А то зіб’єш собі на вулиці ноги. — Вона витирає одне око, потім друге. — Натягни найтовстіші шкарпетки.

Я не знаю, чому вона плаче через шкарпетки. Я забираюся в Шафу і знаходжу під подушкою Зубчика.

— Я покладу його собі в шкарпетку.

Ма хитає головою:

— Ану ж ти на нього наступиш і пораниш ніжку?

— Не наступлю, він лежатиме отут, збоку.

Уже шоста тринадцять, наближається вечір. Ма каже, що мусить загорнути мене в Килим; цілком можливо, що Старий Нік прийде сьогодні раніше, бо я хворий.

— Почекаймо ще трохи.

— Ну...

— Прошу тебе.

— Сідай на килим, гаразд? Так я зможу тебе швидко загорнути слушної миті.

Ми знову і знову повторюємо наш план з дев’яти пунктів: мрець, вантажівка, вибратися назовні, стрибок, втеча, перший-ліпший, записка, поліція, лютувальна лампа.

Почувши бі-біп, я щоразу сіпаюся, але мені це все тільки здається. Я дивлюся на двері — вони виблискують яскраво, наче кинджал.

— Ма?

— Що?

— Втечімо ліпше завтра.

Вона нахиляється і міцно пригортає мене. Це означає «ні».

Я знову починаю трохи її ненавидіти.

— Я б зробила це заради тебе, якби могла.

— А ти хіба не можеш?

Ма хитає головою:

— Пробач мені, але зробити це мусиш ти, і саме сьогодні. Проте я буду в твоїй голові, пам’ятаєш? Я весь час розмовлятиму з тобою.

Ми знову і знову повторюємо план «Б».

— Ану ж він розгорне Килим? — питаю я. — Щоб глянути, чи я справді помер?

Ма цілу хвилину мовчить.

— Ти знаєш, що битися негарно?

— Ага.

— Гаразд. Одначе сьогодні особливий випадок. Не думаю, що він розгорне килим, бо йому кортітиме якнайшвидше тебе позбутися, проте, коли він усе ж таки розгорне, бий його щосили.

Ого-го-го!

— Хвицай його ногами, кусай, штрикай пальцями в очі... — Пальці Ма протинають повітря. — Роби все, щоб від нього втекти.

Я не вірю своїм вухам.

— Мені й убити його можна?

Ма підбігає до Шафки, де після миття сушиться посуд, і дістає звідти Гладенького Ножа.

Я помічаю полиски і згадую розповідь Ма про те, як вона приставила його до горла Старого Ніка.

— Чи зможеш міцно тримати його всередині килима і якщо...? — Вона дивиться на Гладенького Ножа, а тоді кладе його назад до виделок на Підставку. — І про що я думала?

Звідки мені знати, як вона й сама не знає?

— Ти ж заколеш себе, — каже Ма.

— Ні, не заколю.

— Джеку, ти поріжешся весь, соваючись у килимі з ножем. Мабуть, я вже геть утратила розум.

Я хитаю головою:

— Ні, він на місці.

Я стукаю пальцем по її волоссю.

Ма гладить мене по спині.

Я перевіряю Зубчик у шкарпетці і записку в трусах — вона лежить спереду. Щоб згаяти час, ми тихісінько співаємо «Поринь», «Теревені-вені» і «Будиночок на ранчо».

Я шепочу:

Там, де з сарною олень ганя,

Де нечасто почуєш загрозливий рик

І де небо безхмарне щодня...

— Ну все, пора, — каже Ма, розстеляючи Килим.

Я не хочу, щоб мене загортали в нього, проте лягаю, кладу руки собі на плечі і виставляю лікті. Я чекаю, коли Ма мене завине.

Натомість вона дивиться на мене. Її очі бігають по моїх ступнях-ногах-руках-голові — по всьому моєму тілі, наче вона перевіряє, чи не бракує, бува, чого.

— Що таке? — питаю я.

Ма не відповідає. Вона схиляється до мене, але не цьомає, а просто притуляється своїм обличчям до мого, і я вже не можу сказати, де чиє. У моїх