Читати книгу - "Ігри Немезиди, Джеймс С. А. Корі"

ним, але приставлені до нього були тільки два стільці. Посеред протилежної від вхідних дверей стіни арка з настінним монітором, налаштованим на повільну демонстрацію розбризканих барв — от ніби то ожили лілії-крини Моне. А там, де в більшості помешкань стоїть якась канапа, простір захопив силовий тренажер — укупі з етажеркою, повною хромованих гир та гантелей. З кутка, де Боббі обладнала собі робочу зону, вгору та вниз спіраллю розходилися ламіновані бамбукові східці, тепло виблискуючи в освітленні.

— Які вигадливі викрутаси! — похвалив Алекс.

Боббі обвела скептичним поглядом свої апартаменти, мовби вибачаючись.

— Та забагато всього! Хоч я була й гадала, що простір мені не завадить. Щоб нарешті розвернутися.

— Так і гадала?

У відповідь вона стенула плечима:

— Стільки мені не треба.

Вона надягла коричневого шкіряного піджака: діловий стиль, та й плечі її в ньому стали наче не такі широкі. Й повела гостя до рибного куточка, де так і просилися в рот шматочки форелі у смачнющій чорній підливі. Алекс зроду не куштував такої смакоти. Було ще холодне пиво, з місцевої броварні. Швидко спливли дві години, й якось притупились і жалючий Таліссин голос, і його почуття самозневаги. Хоча й не розтали зовсім. Боббі розповідала бувальщини, як їй працюється у ветеранській філії. Як одна мати прийшла просити психіатричної допомоги для свого синка, бо школу він якось закінчив, а з комп’ютерних ігор не вилазить. Боббі законтактувала з викладачем військової підготовки того хлопця, і нині він має роботу на корабельні. А то прийшов чоловік та заявив, що у нього в прямій кишці застрягла секс-іграшка, і опинилася вона там через службову необхідність. Коли Боббі сміялася, то й Алекс сміявся з нею.

Але мало-помалу й він розбалакався. Як то воно побувати потойбіч Кільця. Як було спостерігати Ілус, чи то Нову Землю, чи як іще в дідька звуть оту планету люди, коли вона проходила страхітливі свої корчі. Як було їм повертатися з одним в’язнем на борту... і як тут було не згадати отой перший раз, коли вони везли в’язня чи, точніш, ув’язнену: Кларіссу Мао, доньку Джулса-П’єра й сестру нульової пацієнтки протомолекули... А як Голден, та Еймос, та Наомі трималися в ті дні...

І саме в цей мент йому й запекло. Занила в душі туга за домівкою — за кораблем своїм та за його екіпажем. Його тішив Боббін дотепний розум, радувала фізична легкість її товариства, але чого він бажав по-справжньому — тоді й у подальші дні, — так це знов опинитися на «Росинанті». Й тому розмова їхня скінчилася його такою ганебною незугарністю.

— От що, Алексе, — мовила Боббі, намагаючись і про серйозне заговорити так само легко та невимушено, як розповідала досі про неістотне, — чи ти й досі контачиш із кимось на військово-космічному дворі?

— Та знайомий із деким на Гекаті, авжеж.

— Так ото я й подумувала, чи могла б я попросити тебе зробити для мене одну невеличку послугу?

— Авжеж, стопроцентно, — відказав Алекс. А за пів секунди й перепитав: — То про що ти?

— Зачепилась я за одне діло, хобі чи що, — вже з видимими труднощами перейшла Боббі до справи. — Воно... ну, неофіційне.

— Це чи не для Авасарали?

— Та десь так. Коли вона востаннє тут гостювала, то за обідом заторкнула такі речі, що спонукали мене замислитись. Через оту лавину свіжовідкритих світів багато що почало змінюватись. Стратегії туди! сюди! Отаке. А військово-космічний флот — це ж один із найбільших ресурсів Марса — із тих, що небавом тільки захурчать на ринок.

— Щось я не дотумкаю, — признався Алекс. — Ти про найманців, їхню службу?

— Ні! Я про речі, що пропадають. У чорну діру чорного ринку. За ці останні роки ми пережили парочку добрячих воєн. Стільки кораб­лів списано як непотріб. А декотрі з них наче безслідно пощезли. І це вже й флот не флот, а самі якісь мов жебрацькі покидьки. Вже й не знаю, наскільки енергійно розслідує ці пропажі влада. Ти ж чув про напад на корабельню, що на Каллісто?

— Так, бачив деякі кадри про ту біду.

— Оце ж тобі й приклад, хіба ні? Великий інцидент, і найперше слід би з’ясувати, хто за цим стоїть, і перебудувати захисні редути.

— Атож, — погодився Алекс. — І ти б хотіла це зробити, чи не так?

— Ну, як зважити на те, скільки всього знищено внаслідок того нападу, то хтось там діяв як виконавець, але це ж не верхівка. А як поглянути, яке воно все лайняне, то до верховних лиходіїв навряд чи й доберуться коли. І всі начебто й знають, хто за цим стоїть, а всі мов води в рот набрали.

Алекс ковтнув із пляшки, поставив її й витер рота тилом руки.

— Тож якщо хтось на тій базі хотів би нагріти руки, то чом йому не скористатися з такої нагоди — чом не підібрати, що заціліло, та не продати на чорному ринку, а оголосити: пропало і край!

— Саме так. Звісно, до певної міри таке завжди трапляється, але чом саме зараз, коли все потроху зсувається в хаос — коли стає дедалі моторошніш?

— А ще ж скільки втрачає Марс своїх людей, що стрибають на кораблі, які мчать до нових колоній!

— Авжеж, і це також, — мовила Боббі. Вираз її обличчя був суворий. Алекс нахилився вперед, поклавши лікті на стіл. Дух форелі й чорної підливи усе ще висів у повітрі, хоча тарілки вже опинилися в мийниці. Екран показував жінку перед рестораном: убрана в пародію на діловий костюм, вона танцювала під скомпонований комп’ютером мотивчик. Годі було навіть дотямити, яка там звучить мова: на певній швидкості всяка мова стає просто булькотливим потічком, без поділу на змістовні слова.

— Отже, ти розслідуєш джерела чорного ринку, що висмоктує військове обладнання з Марса.

— Зброю, — уточнила Боббі. — Медичні припаси. Амуніцію. Потужні скафандри. Й навіть кораблі.

— І робиш ти це самотужки, для забави, бо щось там тобі сказала Крісджен Авасарала.

— Можна сказати, що я працюю на неї.

Алекс засміявся.

— Мені аж страшно уточнювати, але на самому припочатку розмови ти натякнула, що тобі потрібна якась послуга. Але й досі не сказала, якої саме послуги тобі треба.

— Стільки хлопів на Гекаті не хочуть і розмовляти зі мною. Я ж