Читати книгу - "Поміж сірих сутінків"

Прибите, мов трава, в’яне моє серце, я забуваю їсти хліб свій.

Від сильного мого стогнання прилипли мої кості до моєї шкіри…

Хтось ахнув. Йонас змовк. Я схопила за руку Андрюса.

– Продовжуй, – сказала пані Рімене. Вона заламувала пальці. Завивав вітер, і стіни благенької хати здригалися.

Голос Йонаса тремтів.

– Я став мов пелікан у пустині, зробивсь мов той пугач у руїнах.

Не сплю я й стогну, немов самотня пташка на покрівлі.

Вороги весь час мене ображають, ті, що лютують проти мене, кленуться мною.

Бо я, неначе хліб, їм попіл, і напиток мій із сльозами я змішую…

Дні мої, неначе тінь, що простягнулась, і сам я, неначе трава, в’яну…

– Скажи, щоб він припинив! – пошепки сказала я Андрюсові, зронивши голову йому на куртку. – Ну будь ласка.

Але Йонаса не зупиняли.

Урешті псалом закінчився. Вітер кидався в покрівлю.

– Амінь, – сказала пані Рімене.

– Амінь, – відгукнулися всі решта.

– Він голодує, – сказала я.

– То й що? Ми всі голодуємо. От і я теж, наче трава, в’яну, – сказав лисий. – Йому не гірше, ніж мені.

– Він живий, – спокійно сказав Андрюс.

Я подивилася на нього. Звичайно. Він так хотів, щоб його батько був живий, хай навіть голодний.

– Так, Андрюс має рацію, – сказала мама. – Він живий! А ваша родичка, напевне, йому написала, що й ви живі теж!

Пані Рімене стала перечитувати лист. Дехто вийшов з хати. Серед них був і Андрюс. За ним пішов Йонас.

48

Це сталося тиждень по тому. Мама казала, що помічала деякі ознаки. Я нічого такого не помічала.

Панна Ґрибайте відчайдушно махала мені руками й намагалася бігти до мене по снігу.

– Ліно, швидше! Там Йонас… – пошепки сказала вона.

Мама казала, що помітила, як змінився його колір обличчя. Але ж в усіх він змінився. Під шкіру нам заповзла сіризна, й темні канави пролягли під очима.

Крецький мене не відпускав.

– Ну будь ласка, – благала я. – Йонас захворів!

Ну що, хіба один раз допомогти не можна?!

Він показав на гору мішків із зерном. Поблизу бродив командир, кричав і бив ногами робітників, підганяючи їх.

Насувалася хуртовина.

– Давай! – кричав Крецький.

Коли я повернулася до халупи, мама вже була там. Йонас лежав на своїй соломі, майже непритомний.

– Що з ним? – спитала я, опустившись поряд на коліна.

– Не знаю, – мама відгорнула холошу штанів Йонаса. На нозі були якісь плями. – Може, якась інфекція. Його лихоманить, – сказала вона, приклавши руку до лоба моєму братові. – Ти не помічала, який він останнім часом був утомлений і дратівливий?

– Правду кажучи, ні. Ми всі зараз утомлені й дратівливі, – сказала я.

Подивилася на Йонаса. Як я могла не помітити? Його нижня губа була вся у виразках, а ясна здавалися фіолетовими. Руки й пальці обсипало червоними плямами.

– Ліно, сходи по наші пайки. Твоєму братові треба добре харчуватися, щоб оце побороти. І спробуй знайти пані Рімене.

Я йшла крізь темряву, борючись із хуртовиною, вітер кидав колючий сніг мені в обличчя. Енкаведисти мені три пайки не дали. Сказали, що коли Йонас упав на роботі, то свою пайку він не заробив. Я пробувала пояснити, що він хворий, але вони тільки відмахнулися.

Пані Рімене не знала, що це за хвороба, панна Ґрибайте також. Йонас, здається, дедалі більше втрачав свідомість.

Прийшов лисий. Став над Йонасом.

– А воно заразне? Більш ні в кого такого висипу нема? Хлопчина може стати для нас усіх ангелом смерті. Кілька днів тому дівчинка померла від дизентерії. Може, це воно. Кинули її, мабуть, у ту яму, що ви викопали, – сказав він.

Мама звеліла йому вийти.

Улюшка кричала, щоб ми винесли Йонаса геть на сніг. Мама натомість крикнула, що, коли та боїться зарази, хай іде спати деінде. Улюшка попхалася кудись із хати. Я сіла біля братика, прикладаючи охолоджений снігом компрес йому до лоба. Мама тихо говорила до нього, цілувала йому руки й лице.

– Тільки не мої діти! – шепотіла мама. – Боже, будь ласка, вбережи його. Він такий малий. Він так мало ще бачив у житті. Будь ласка… краще мене забери… – мама підвела голову. Її обличчя болісно скривилося. – Костас?

Пізно ввечері прийшов із гасовою лампою пан, який накручував годинник.

– Цинга, – оголосив він, поглянувши на Йонасові ясна. – Запущена. Зуби синіють. Не хвилюйтеся, вона не заразна. Але найкраще знайдіть хлопцеві чого-небудь вітамінного, поки в нього органи остаточно не відмовили. Він недоїдає. Може в будь-який момент відійти.

Мій брат став образом із Псалма 102, він «в’янув, немов трава». Мама вибігла з хати просити допомоги, а мене залишила з Йонасом. Я прикладала йому до лоба компреси. Поклала під руку камінець від Андрюса й розповіла, що іскорки в ньому лікувальні. Розповідала всілякі історії з нашого дитинства, описувала наш будинок кімната за кімнатою. Узяла мамину Біблію і молилася Богові, щоб він змилувався над моїм братом. Від тривоги мене нудило. Я схопила папір і почала щось малювати для Йонаса, такі картинки, від яких йому може полегшати. Почала малювати його кімнату, коли нагодився Андрюс.

– Давно з ним таке? – спитав він, сідаючи біля Йонаса.

– Від сьогоднішнього вечора, – відповіла я.

– Він може мене чути?

– Не знаю.

– Йонасе, ти одужаєш. От ми тільки тобі зараз їсти й пити знайдемо. Тримайся, друзяко, не здавайся, чуєш?

Йонас лежав і не рухався.

Андрюс