Читати книгу - "Сироти долі, Olexander Sakal"

         На виході він попрохав зачинити Людмилу Станіславівну його кабінет. Наразі Родіон Михайлович дуже хотів залишитись наодинці, але ж як тепер відмовити бідній жебрачці? Вона якраз стояла тут, біля ганку, розглядала клумбу. Судячи з того, що вона постійно переставляла опору з однієї ноги на іншу – чекала вже більше десяти хвилин, але як тільки побачила Родіона Михайловича, одразу стала поправляти окуляри із посмішкою на обличчі.

         – Ви запізнились, – сказала вона, коли Родіон спустився зі сходинок. – Запізнились на цілих п’ятнадцять хвилин! Чим ви були зайняті?

         – Я пишу ікони, як ви знаєте, – відразливим, нудним тоном тоді відповів Родіон Михайлович. Він не хотів зараз бачити перед собою цю жінку.

         – Кого ви сьогодні писали? – по посмішці Катерини Родіон зрозумів, що вона вдає цікавість.

         – Йдемо додому? Я втомився, – сказав він.

         Катерина рішила замовкнути. Своїм подальшим надмірним вдоволенням вона довела припущення Родіона про хибну цікавість до його праці. Однак за це він їй не смів дорікати, та й голова його була занята іншими справами та питаннями. Найбільше бився над такою проблемою: чи варто тепер пов’язувати життя своє із монастирем? Так, саме такі думки тоді були в нього. Побачене ним в печерах доводило, що пройти цю нову печаль можна тільки через позбавлення себе різних благ, того, без чого людина з її природою може існувати. Серед ченців це вважалось не тільки як дещо матеріальне, але й як кінець любовних втіх (та за це Родіон Михайлович не переживав, бо куди ж йому на п’ятому десятку, особливо після смерті дружини його все більше заохочував целібат) та втрати особистого часу. Родіон знав, що постригом він приведе в жертву навіть свій балакучий характер та деякі філософські доктрини, як от думки Геракліта, адже мінливість світського життя назавжди заміниться сталістю, рутиною Парменіда. Проте й про подібні, неординарні в монастирі мислі не прийнято говорити та думати. Та й часу, певно, там на те нема. Життя проходить в молитві, зате окремо від плотської любові, яка, як Родіон помітив та ще помітить, приносить дуже багато болі. Духовна свобода здобувається в фізичному ув’язненні, себто несвободі. Це пов’язано зі самітництвом: «самітництво рівно так корисно для людини, що живе в суспільстві, як суспільство для людини, що не живе в ньому [1][2]» Для цього потрібно забути про різні радості світу, залишити при собі скромність в фізичних потребах, адже сама людина, по природі своїй, потребує для існування зовсім небагато. Але ж де тоді життя, – а де існування? Родіон, згадуючи прочитані житія святих, відповідав на це так: життя монаха починається тоді, коли він помирає, й насправді дата його смерті – дата народження. Тому життя для них на цій Землі, це всього шлях до Царства, повний насправді болі та гріха.

         Ми тут вже не будемо описувати шлях від іконописної до Борщагівки, до вулиці Зодчих, бо наступні події представляють собою більшу цікавість.

         В автобусі Родіон з Катериною майже не розмовляли. Дійсно, іконописець зовсім не хотів бачити у себе цю дамочку, особливо коли в душі вереміють такі переживання. Він вийшов з автобуса, оглянувся, щоб помітити для себе, чи багато людей бачитиме, як він йде разом із якоюсь жебрачкою до себе додому. На цьому районі Родіон Михайлович мав багато знайомих, тому подібне свідчення від них явно б знизило рівень його реноме як талановитого іконописця та релігійного діяча, адже він ніколи не запрошував до себе гостей, крім зовсім близьких.

         По цій причині Родіон Михайлович йшов додому поспішаючи, не озираючись на Катерину, чи встигала вона. А вона встигала, й більш того, теж старалась не потрапляти людям на очі. Коли Родіон Михайлович увійшов в під’їзд, вона скочила за ним та стала хутко викликати ліфт, в той час, як іконописець прочитував листи в поштовому ящику, дверцята якого були настіж прочинені. Родіон Михайлович зовсім не здивувався низьким рахункам – він завжди вимикає прилади перед виходом, інколи навіть опалення, через що в квартирі буває дуже холодно, коли після роботи він приходить. Проте на такий випадок в Родіона завжди є план: перед роботою він ставить декілька відер з гарячою водою, яка до його приходу стане теплою, а коли приходить, одразу включає опалення, та в той час, доки квартира утеплиться, заготовлює собі ванну та сидить в ній, допоки дзеркала поряд не запітніють. Для «Власика» (свого кошеня, якого також звав Власієм), щоб він не мерз, Родіон Михайлович зробив спеціальне місце, свого роду маленький намет, покритий покривалом. Там лежали всі його абразивні іграшки, які його «старий хазяїн» клав, щоб він нагострював свої кігті.

         Власик, як вже говорилось раніше, був, рівно як покійна дружина та Господь – його найдорожчою, взаємною любов’ю, якими Родіон дуже дорожив. Він був дуже радий знов його побачити. Однак як він був здивований, коли побачив, що вхідні двері в нього відкриті! В Родіона затаїлась неабияка тривога. Звісно, він став знаходити зв’язок між цим та фотографією. Родіон Михайлович подивився від чогось на Катерину. Вона єдина жива істота, яка знаходилась зараз поряд: може вона у всьому винна? Може, вона все зчинила? Все ж, Родіон не хотів думати наперед, – він потягнув на себе відчинені вхідні двері, одкрив інші, внутрішні, та знов побачив дещо дивне: Власик не зустрічав його біля дверей, як то він завжди робив, вчувши тільки кроки хазяїна. Він став його гукати: «Власик, Власик, ти де?»; заглядати попід ліжка, столи, крісла. Забувся навіть роззутись – але куди там! Родіон злякався. До його серця знов став підкрадатися страх, що він згубив щось найдорожче.