Читати книгу - "Осінній сезон смертей"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Ось і знайоме обличчя. Зрадівши можливості бодай на якийсь час забути про ту кляту справу, я почав згадувати, де бачив дівчину в теплій вовняній хустці й канарковому пуховикові, що оце підійшла до зупинки, тримаючи під руку зовсім незнайомого хлопця.
Чим же воно таке знайоме – те обличчя? Ця думка не давала мені спокою. Ну, де я її бачив, бляха?! Зовсім же недавно!
Повненька дівчина з прищиками… Негарних жінок запам’ятовуєш так само, як і надто вродливих…
Стоп.
Учора!
І, згадавши, я тут-таки звернув увагу на її супутника.
Він скидався на ведмедя: ступав важко, клишаво, незграбно, риси обличчя – наче в Собакевича. Середній на зріст, але природа розперла його вшир. Могутні плечі, міцні ноги, сильні руки. Від нього за кілометр віяло неприборканою дикою тваринною силою!
Ага, руки!..
Я усвідомлював, що поїдаю цього велета очима, що непристойно так витріщатися на людей, що він зараз зверне на мене увагу…
Він без рукавичок.
Величезні – чи мені так здається? – п’ятірні стирчать із рукавів пальта.
На пальці – обручка. Значить, оця, що стоїть поряд нього, з прищиками й затуманеним поглядом, – його дружина.
Сусідка чотириокого і хлопця з собакою Чарою.
Живе – живуть! – в одному блоці з барменами із «Зодіаку» – Юрком і Сашком.
Та сама неохайна товста дівчина в блакитному халаті. Вона відчиняла нам двері вчора і щось жувала.
Заспокойся, Шкарадо. Відвернися від них. Дивися в інший бік. Тепер згадай: ти вже давав маху кілька разів і знову підганяєш задачку під відповідь, що її вигадав сам. Сліди на мокрій землі, сліди пальців на шиї – ось за якими ознаками склали опис можливого – можливого! – вбивці. Чому він має бути таким насправді?
Тільки тому, що під цей безглуздий словесний портрет, зроблений за результатами ментівської експертизи, підпадає хлопець, який живе з дружиною в одному блоці з барменами «Зодіаку»?
Ні, не лише тому.
Вчора я бачив його дружину.
Його жінку.
Він убиває вродливих, позбавлених комплексів – знову ж таки твої, Шкарадо, припущення! – дівчат, а історії про них чує від сусідів. У нього багато власних комплексів, і головний з них – його дружина. Так, шматочки мозаїки пристають один до одного ідеально.
Це він!
Не скажу, що сумнівів нема, – є сумніви. Та щось мені підказувало з глибин підсвідомості – це він!
Під’їхав автобус. Пара зайшла через передні двері, а я пропхався назад.
6
– Як здоров’я?
Мене здивувало, що спитала про це Тітонька Коняка.
– Та нормально, здається. Дякую!
Подружжя, що його я вистежував, розійшлося в центрі. Вона рушила до університету, а він – до бібліотеки, куди мене не пустили, бо я не мав читацького квитка.
Валерка покрутив пальцем коло скроні й торкнувся на своєму обличчі того місця, де в мене ще вгадувався синець.
– Знову десь устряв?
– Ой, солдате, не питай. Що ви тут без мене наробили?
– Без тебе, Андрюхо, вся робота стоїть, ти ж знаєш. Тобі, між іншим, Юлька дзвонила.
Юльку знала вся редакція. Танюха ревнувала, хоч я й переконував її, що підстав хвилюватися нема.
– Коли?
– Хвилин із сорок тому. Каже: приїхала.
– Яке щастя!
– Слухай, совісті в тебе нема! Познайомив би!
– По-перше, такі, як ти, їй не до смаку: вона тепер знайомиться тільки з впливовими чоловіками. А по-друге, я не хочу мати ворога в твоїй особі. За таке знайомство ти мені не подякуєш…
Я сподівався, що Алла зателефонує сьогодні, тому хутко переробив усі справи в місті, щоб якнайшвидше вмоститися за робочим столом і дожидати її дзвінка. Алла зателефонувала по обіді, а перед тим з’явилася Юлька з новиною, що приїхала на тиждень, що сьогодні ночувати не буде і що в холодильнику – вуджене курча.
Алла чекала на мене в знайомому кафе. Нічого не хотілося, та довелося замовити кави, щоб нас не вигнали.
– Я не вірю. – Алла навіть не доторкнулася до чашки.
– Я сам не вірю, але факти проти нього.
– Які факти? Які ми з тобою понавигадували?
– Я все поясню, а ти думай, чи правда то, чи ні.
Я говорив довго, аж у горлі мені пересохло. Скінчивши, я випив уже вистиглу каву. Алла кивнула на свою чашечку – двома ковтками я спорожнив і її.
– Що скажеш?
– Поки що це все слова. Треба перевірити.
– А як? Заявити в міліцію? Чи стежити за ним?
– Стежити безглуздо. Одного разу ти вже стежив. З голосу впізнаєш?
– Ні. Голоси я погано розрізняю.
– Тоді… Тоді, здається, є тільки один спосіб…
7
Гоша зсунув брови до перенісся.
– Гадаю, Мухтар більше тебе не слухатиме.
– Та я ж пояснив уже! Цього разу все набагато серйозніше!
– Я зрозумів. От тільки чи зрозуміє Мухтар?
– А ми його спитаємо.
Гоша потер перенісся вказівним пальцем.
– Гаразд, ходім. Тільки щоб ти знав – третьої такої розмови в тебе з Мухтаром не буде.
Це я знав і без нього…
Мухтара ми знайшли, як це не дивно, в «Зодіаку». Обидвоє Аликів теж були поряд. Маленький Алик, побачивши мене, усміхнувся, блиснувши в присмерку зали міцними білими зубами.
– Знову справа до мене, так?
На Мухтаровому обличчі усмішки не було.
– Хочу допомоги попросити. – Я не поспішав сідати без запрошення.
– Знову брудних педиків хочеш ловити?
– Усяк може помилитися.
– І ти знову до мене зі своїми помилками з’явився?
Мухтар дивився на мене знизу вгору, і говорити мені було незручно. Але, сівши без дозволу, я б порушив субординацію. Тут треба матися на бачності, надто з кавказцями.
– Тим разом мене привели мало не під конвоєм. Тепер я прийшов сам. Навіть після того, як дав маху. Значить, є на те причина.
Мухтар поплямкав губами.
– Кажи, дорогий, слухаю тебе.
Утретє за сьогоднішній день я розповів про свої спостереження й висновки. Викладати намагався неквапом, дохідливо і, найголовніше, переконливо. Коли я замовк, то зрозумів: сам собі я вже повірив.
Мухтар, його підлеглі й Гоша ззирнулися. Потім Мухтар повернувся всім тулубом до бармена Сашка і жестом підкликав його. Той з’явився негайно.
– Нас, дорогий,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Осінній сезон смертей», після закриття браузера.