Читати книгу - "Львів. Смаколики. Різдво"

В останній момент приходила сила-силенна документів, які потрібно було обробити до кінця дня: хто ж залишає невиконану роботу на свята? А варто вийти на обід, подихати свіжим морозним повітрям — одразу потрапляєш в іншій світ. Навколо завжди гуляють люди: закохані парочки, весела молодь, сім’ї з дітками, студенти, школярі. У них є час сповна насолодитися різдвяними клопотами, ошатними вітринами, веселою штовханиною в магазинах чи просто прогулятися святковим Львовом: почати від пам’ятника Данилу Галицькому — і через усю площу Ринок. І ввечері здавалося, що Різдво її душить — усі вже по домівках, готують, сміються, слухають телевізор зі святковим концертом. А вона йде додому втомлена, зла, ображена на весь світ, і не хочеться вже ніякої мороки з сукнею, столом, гостями…

Але дорогою Віра помічала, як по-казковому іскряться крижинки на заметах, наче срібні бризки бенгальських вогнів. Вони нагадували нічне сяйво великих міст, яке можна побачити тільки з вікна літака. Під ногами скрипіла паморозь, ніби вона сама була — Мороз. Господарі квартир на перших поверхах починали виставу тіней на шторах. Здавалось, ніби вся ця казка про неї. А відчиняючи двері додому, вона потрапляла в інший світ: галасливий, ароматний, теплий, радісний. І одразу їй до рук стрибало горнятко гарячого глінтвейну.

Орест варив найсмачніший глінтвейн. Узимку тільки з білого вина, як шану білій порі. Кілька апельсинів і мандарин часточками, а ще скоринка — тільки не терти. Мед з пасіки його батьків. Жодного цукру. На кінчику ножа — мускатний горіх, кардамон, гвоздика. І часом коріандр. У дитинстві літечко було ягідним, а от дорослим було більше до смаку медово-винне літо. Наче самі ягоди бродили всю осінь і взимку давали солодко-терпкий смак.

І коли вона пила його маленькими ковточками з величезного горнятка, одягнутого у в’язаного светрика, щоб не обпекти руки, — змерзлий ніс починало щипати чи то від раптового тепла, чи то від терпких ароматів спецій, чи то від несподіваного щастя. Наче всі м’язи були жахливо напружені, а тепер розслабилися від п’ят до самого мозку. І чомусь було добре до сліз у кутиках очей. І це справді було диво.

А потім, закутавши якомога тепліше, Орест вів її гуляти до каруселі. Коли щасливих, принишклих від утоми дітлахів забирали батьки, Орест про щось шепотівся з вусатим машиністом і приносив два квиточки.

— Ваш квиточок?

Віра чемно передавала сірий папірець, карусель оберталася, і диво починалось.

Жінка розплющила очі, підвелась і визирнула у вікно. Карусель, як завше, стояла на своєму місці. Віра слідкувала за нею з-за фіранки. Без снігу було добре видно, що в деяких місцях фарба облущилась, потемніла. Кількох вогників не вистачало — кільце веселих ліхтариків було не повним. Карусель так і не почала обертатись. Діти стояли у чергах біля яскраво-червоного паркану, та квиточки їм ніхто не поспішав продавати. Казали, карусель зламалась іще в дорозі. Доведеться чекати майстра. Та Різдво не збиралося чекати. Треба хоч свічку запалити. Віра пошкандибала до маленької кухні, потягнулася за коробкою сірників і випадково зачепила баночку зі спеціями. Пряний порошок розлетівся по кімнаті, наповнюючи її таким рідним запахом. Кориця і гвоздика.

Кориця і гвоздика. Нестерпні нарізно й чарівні у парі. Дівчинка завжди морщила носик, коли бабуся наказувала їй дістати ці спеції з шафки. Але потім довго стояла над ними, не в змозі відступити і кроку, коли два, здавалось би, непоєднувані аромати створювали солодку магію.

Медівники завжди випікались перед Різдвом, щоб кожен на свята, окрім подарунка, отримав свій духмяний смаколик. Диво починалось іще зі збирання інгредієнтів. Нагріти мед чи розтопити цукор до стану карамелі. Помішувати, слідкувати, щоб розтанув, але не згорів. Другою рукою в цей час ставити кип’ятити воду, діставати з холодильника вершкове масло, а з шафки — спеції. Окрім звичних гвоздики й кориці — світлий кардамон та імбир. Цілу палітру смаків! У цьому диві бабуся була, наче тисячорука богиня з творів Бредбері, а прянощі здіймалися над стелею ароматними вихорами.

Налити в розтоплений цукор тонкою цівкою воду. Відбігти на кілька кроків і ухилитись, замружившись, — бо все кипить, шипить і плюється. Потім вкинути масла, і все заспокоюється. А за ним — спеції, і ого-го аромат — не для слабкодухих: сусіди казали, що запах відчувався ще перед будинком. Залишити вистигати. Наступного дня — вкинути туди жовток і борошно, спочатку в каструлю, а як загусне — висипати все на стіл. Поки замішувати, вгадувати, скільки борошна тісто візьме цього разу. Щороку — непередбачуваний результат. Скачати в тугу еластичну кулю й відправити на холод: відлежатися, дійти, дати спеціям розкритися. Випікати — вже наступного дня.

Вибирати формочки, розкладати, вирізати, на деко, збирати смішні залишки, знову розкладати — нескінченний процес. Домовлятися зі старенькою духовкою про температуру, остуджувати, стукати затверділою випічкою по столу й сміятися з цього. Вкривати білосніжною глазур’ю і бачити, як твердолобі медівнички стають м’якесенькими. Потай від бабусі ховати одненького в кишеню фартушка — і ще теплим з’їдати під ковдрою. Потім постіль іще довго-довго пахла святом. І Різдвом.

Несподівано в двері хтось постукав. Віра зачаїла подих. Мабуть, колядники. Може, не помітять, що господарі вдома, і підуть. Стукіт пролунав знову, цього разу гучніше. Здається, в двері гупали ногами. Віра насупила брови і прочовгала до входу. Зараз вона їм покаже.

— Хто там? — запитала якомога грізніше.

— Цьоцю Віро, це я! Люба!

Вона прочинила двері на півпальця. Перед нею стояла дівчина-підліток у благенькому пальтечку. Два тоненькі русяві хвостики лежали на плечах. Старенькі білі кросівки геть не пасували до холодної погоди. За спиною примостився зелений наплічник. Люба хукала на замерзлі пальці і приязно посміхалась.

— Мене мама до вас відправила — ну, щоб на Різдво не так самотньо було.

— А про мене твоя мама подумала? Вертайся додому! Мені ніхто не потрібен!

Жінка зачинила двері просто перед носом дівчини і видихнула. Знову починається.

— Цьоцюлько, відчиніть. — Голосок звучав жалібно. — Мене мама назад не пустить.

Віра мовчала. Дівчина час від часу стукала в двері, а потім принишкла. Жінка визирнула у вічко: Люба всілася просто на плитку й обійняла коліна. Як приблудне щеня, якого всі жаліють, от тільки додому ніхто забирати не поспішає. Дівчина підвела погляд, і Вірі здалося, що вона дивиться на неї величезними зеленими очиськами просто у вічко. Вона сахнулась і наступила на хвору ногу. Крізь зуби вирвався протяжний стогін.

Люба схопилась на ноги і притулилась до дверей.

— Цьоцю Віро, може, вам зле? Я можу в аптеку зганяти. Тільки мама грошей не дала.

Віра важко дихала.