Читати книгу - "Агентство "Шарашка та партнери", Олена Гриб"

– Не збираюсь я носити твої джинси! – на відміну від неясних ситуацій з Віктором, мотиви іносвітця Віта розуміла чітко. – Мені й ковдри вистачить! Стривай, – сяйнула несподівана ідея, – у тебе лише одні штани?

– Чому одні? Всі інші надто тонкі. А ці товсті, – пояснив він, демонструючи виворіт джинсів. – З начосом. Буде тепло.

«Угу, тепло. З огляду на те, що ти начебто збираєшся красуватись у одних боксерах, – щонайменше жарко!» – спало на думку.

Але вихідця з Лієланда побутові дрібниці не турбували.

Зрештою Віта влаштувалася на дивані, обмоталась декількома рушниками і ковдрою і прилаштувала на коліна ноутбук – за словами Тіна, дуже запилений, а тому гарячий.

– Що це? – побачила заставку, на якій мінялися фото щасливих людей.

– Замовники. Дванадцятеро. Тринадцяте замовлення скоро виконається саме собою, всі передумови ми створили. А чотирнадцяте – твоє. Повний провал. Невірне формулювання бажання, помилковий психологічний профіль. Навіть Шарашка визнає помилку.

– Можна подивитися?

Він невпевнено знизав плечима.

– Музики і художніх фільмів там немає.

«А що є?» – збиралася запитати Віта, однак розгорнула першу-ліпшу папку і забула про існування слів.

Це була Шаєнна… Не фотографії, ні, – малюнки.

Тін добре управлявся з графічним планшетом. Віта ніби на власні очі бачила безкраї простори під ліловим небом, темні місяці, що ховались у рожевому тумані, високі бліді трави і бурхливі води блакитних морів. Такі яскраві, незвичні для ока кольори…

Вона гортала ескізи і мріяла хоч раз почути щебет крихітних, схожих на випадкові мазки фарби птахів, торкнутися напівпрозорих ниток, які ніби пронизували далекий світ наскрізь, відчути вітер, що пригинав до землі товстелезні дерева, і холод високих хвиль, бризки яких обсипалися льодом.

Віті завжди хотілося подорожувати. Мізерні фінанси не давали змоги навіть на море вибратись, але інший світ – це не банальне південне узбережжя. Там казка не відрізняється від реальності, і магія бореться з законами фізики, і чари ховаються в кожному відображенні зірок…

– Як же у вас гарно!

– Гарно, – підтвердив співрозмовник. – І небезпечно. Таким, як я, там не вижити.

– Яким? – Віта змусила себе відвести погляд від малюнків.

– Слабким.

Вона згадала, з якою швидкістю Тін приніс її на дев’ятий поверх, і вирішила, що хлопець надто скромний. Його сили і витривалості вистачило б на кількох людей.

– Я не здатен брати магію з природи і навіть не бачу ймовірностей майбутнього, – з легким збентеженням продовжував він. – Тільки знаю поточні ризики взаємодії двох об’єктів. Це марна справа. Я не можу нічого передбачити і не можу планувати. В Шаєнні у мене не було шансів, тому Шарашка… Насправді він не ворона, розумієш? Це перехід його змінив. Шарашка хотів відправити мене подалі від небезпек і помилився в розрахунках. Ми разом перетнули межу. Але у мене майже немає сил Шаєнни, тому я залишився собою. А мій друг… Його сильно потріпало.

Ноутбук швидко грівся, і Віті довелося зняти його з колін. Вона попросила якусь підставку, хоч картонку, і з подивом помітила, що Тін уже сидить поруч.

– Він перетворився на ворону? – припустила і посміхнулась, оскільки фраза здалася їй надзвичайно безглуздою.

– Можна і так сказати. Форма птиці дуже зручна і не потребує великих витрат енергії. Я б теж вибрав інший вигляд… Але я – повна бездарність, у мене не вийде зробити це свідомо. Хіба що в разі смертельної небезпеки організм сам… ну, зміниться… Або не зміниться.

– Хочеш повернутися туди?

Іносвітець ледь чутно зітхнув.

– Ні, – сказав твердо. – Там я не зможу жити. Шаєнна жорстока, особливо до таких жалюгідних нездар, як я. Для мене вона абсолютно непередбачувана, тому будь-який момент може стати останнім.

– Але ти там жив.

– Жив. Про мене піклувалися. А тепер залишились тільки ми з Шарашкою.

Наступило важке мовчання. Щоб заповнити паузу, Віта відкрила іншу папку – цього разу з фото земних пейзажів.

– Це Прирічковий парк? – запитала, впізнавши знайоме місце.

– Там ми опинилися після переміщення… І там зустріли Наталю, – почула тиху відповідь. – Вона психологиня, тямить у різних дивацтвах. А поговорила з Шарашкою і подумала, що зійшла з розуму. По льоду побігла, провалилася… Ледве витягли. Зате вона нам повірила.

– Я повірила в тебе і без небезпек, – прошепотіла Віта, гостро шкодуючи, що в грудні минулого року не вона прогулювалася Прирічковим парком і не вона перша познайомилася з вихідцями із Лієланда.

– Неправда. З моменту, коли ми вперше побачилися, ти ніколи не була в безпеці.

– Через Віктора?

– Спочатку я теж так думав.

– Отже, через Шарашку?

Тін насупився, неохоче похитав головою.

– Боюся, через мене.