Читати книгу - "Морські пригоди «Зоряного мандрівника»"

Каспіан так і вчинив, і миш, стоячи на столі й тримаючи золоту чашу обома лапками, урочисто проголосив:

– За вас, ясновельможна пані!

Вихиливши чашу до дна, він відщипнув шматочок фазана, і невдовзі всі наслідували його приклад. За ніч усі добряче зголодніли, і якщо те, що було на столі, не зовсім пасувало для раннього сніданку, то сповна могло зійти за спізнілу вечерю.

– А чому цей стіл називається столом Аслана? – Люсі поставила запитання, що давно крутилося у неї на кінчику язика.

– А тому, що він накритий тут за його велінням, – відповіла дівчина. – Для тих, кому вдається доплисти у таку далечину. Багато хто називає цю землю краєм світу, і вони кажуть правду: можна запливти ще далі, та край світу починається вже тут.

– Але хіба продукти не псуються? – поцікавився практичний Юстас.

– Їх щодня з’їдають, а на їхньому місці з’являються нові, – пояснила дівчина. – Та ви самі це ще побачите.

– Але як нам бути із сплячими лордами? – запитав Каспіан. – У тій країні, де живуть мої друзі, – він кивнув на Юстаса та Певенсі, – розповідають казку про принца, який увійшов до замку, де всі спали зачарованим сном. І, щоб їх розчарувати, йому необхідно було поцілувати принцесу.

– Тут усе навпаки, – сказала дівчина. – Не можна цілувати принцесу, допоки не знято чари.

– Тоді, – промовив Каспіан, – в ім’я Аслана, навчіть мене, як це зробити!

– Цього вас навчить мій батько, – відповіла дівчина.

– Ваш батько? – здивувалися всі. – Хто ж він і де є?

– Погляньте ось туди, – сказала дівчина, обернувшись і вказуючи на двері на схилі пагорбка. Тепер уже розвиднилось, адже, допоки вони гомоніли, зорі поблякли і на їхньому місці в сірій східній частині неба з’явилися світлі смужки…

Розділ 14

Початок краю світу

Двері тихо відчинились, і з-за дверей з’явилася постать людини, такої ж високої та ставної, як дівчина, та, може, трохи повніша. У руках чоловіка не було вогню, та здавалося, що світло йде від нього самого. Коли він підійшов ближче, Люсі побачила, що перед ними старий. Його сива борода спускалася до землі, таке ж сиве волосся сягало голих п’ят, а одяг його був витканий із м’якої сірої вовни. Його вигляд – величний та суворий – змусив мандрівників мимоволі піднятися, як піднялися вони перед дівчиною. Старий, не прохопившись жодним словом, підійшов до стола й зупинився з іншого його боку напроти дочки. Потім вони обоє випростали руки на схід і заспівали.

Шкода, що до нас не дійшли слова цієї пісні: ніхто з мандрівників не міг згадати їх потім, як не намагався. Люсі пам’ятала лише те, що співали вони високими, трохи тремкими, але прекрасними голосами, а сама пісня була, за її словами, «спокійною вранішньою піснею».

Під звуки цього співу сірі хмари на сході розходилися, а в небі з’явилися світлі островки, які ширилися-ширилися, аж поки весь небосхил став заледве не білим. Море засяяло сріблом. Пісня все не закінчувалася; тут небо на сході стало полум’яніти, з-за моря з’явилося сонце, і його перший промінь заграв на золотому посуді й на крем’яному ножі.

Нарнійцям і раніше здавалося, що сонце в цих далеких краях більше, ніж у них на батьківщині. А тепер вони в цьому вже не сумнівалися. Краплі вранішньої роси та срібні келихи на столі блищали в його світлі так яскраво, що було боляче очам. Такого сходу сонця вони ще не бачили ніколи. Едмунд потім казав: «Комусь може здатися, що в тих мандрах нам зустрічалися куди чудесніші речі, та той ранок був най-найдивовижнішим…» Тепер друзі зрозуміли, що вони і справді дісталися туди, де починається край світу.

Та ось їм здалося, що з боку сонця до них щось летить. Придивитися краще вони не могли, адже сонце сліпило очі. І тут у повітрі залунало багато голосів. Голоси співали ту саму пісню, що й дівчина зі старим, та співали вони її якоюсь незрозумілою, невідомою мовою. Незабаром показалися й самі співці. Це були велетенські білі птахи: сотні, тисячі птахів. Покружлявши над землею, вони посідали скрізь: на траву, на кам’яний майданчик, на стіл, на плечі, руки та голови людей. Здавалось, що на острів зненацька випав небувалий сніг. І, подібно до снігу, птахи не лише вкрили землю, наче біла ковдра, але й пом’якшили, згладили обриси пагорбів і каміння. Виглянувши з-за крил, Люсі побачила, що один із птахів опустився біля старого, тримаючи у дзьобі щось маленьке та кругле. Воно було схоже на палаючий вуглик і сяяло так, що на нього неможливо було дивитися. І птах вклав цей «вуглик» старому в рота.

Тоді решта птахів урвала спів, і всі вони, як один, злетілися до стола, а коли знову піднялися в повітря, – на столі не було ані крихти. Кістки, шкаралупу й шкуринки, які залишалися після трапези, птахи забрали з собою.

Тепер, коли птахи вже не співали, добре було чути, як хлопають їхні крила, від чого, увижалося, дрижало повітря. За геть чистим столом зосталися сидіти тільки три сплячих лорди.

Лише тепер старий обернувся до подорожніх і привітав їх.

– О чародійнику, – звернувся до нього Каспіан, – допоможіть нам зняти закляття зі сплячих!

– Я з радістю зроблю це, сину мій, – мовив старий. – Та, щоб зруйнувати чари, ви мусите допливти до самого краю світу і залишити там одного з ваших супутників.

– А що з ним трапиться? – запитав Рипічип.

– Він без вороття залишиться на східному краю світу й довіку не повернеться назад.

– Але ж до цього я й прагнув усім серцем! – вигукнув Рипічип.

– А чи далеко звідси цей край світу? – запитав Каспіан. – Чи знайомі вам моря та землі, що лежать на схід від цього острова?

– Я бачив їх одного разу, – сказав старий, – та з дуже великої висоти. Навряд чи я зможу показати вашому капітану найточніший шлях.

– Ви хочете сказати, що пролітали над ними по небу? – досить-таки простодушно запитав Юстас.

– Я був ще вище – там, де й неба вже нема. Я Раманду. Та ви, я бачу, уперше чуєте це ім’я, що ж, нічого дивного. Ті часи, коли я був зіркою, минули задовго до вашого народження, і з тих часів усі сузір’я поінакшали.

– Ось це дивина! – прошепотів Едмунд. – Зірка на пенсії…

– Отже, ви більше не зірка? –