Читати книгу - "Ілюзорний світ кохання, Тея"

  — Добре, бувай… — я поклала слухавку, відчуваючи повну розгубленість.

  “Дивно, як вона так може: у селі один, у місті інший. І їй це здається нормальним. Хоча вони живуть в одному місті, могли б і тут зустрічатися. Дивні в них стосунки. Ладно, то їхня справа, може, я щось не розумію у відносинах. А що, якщо Віра має рацію? Може, дійсно потрібно перевірити Данила? Але хіба це правильно? Я зовсім не знаю, що робити. Мабуть, просто вдарюся в навчання, поки його немає,” — думала я після розмови з Вірою, відчуваючи гіркий присмак сумнівів.

  Через декілька днів ввечері задзвонив телефон, і господиня квартири покликала мене до слухавки. Коли я підійшла до телефону, вона сказала:

  — Дивись мені, щоб хлопців удома не було. І Марго передай те саме.

  — Добре, зрозуміла.

  — Алло, — сказала я вже в слухавку.

  — Привіт, моя зеленоока принцеса. Я скучив за тобою страшенно.

  — Привіт. Данило, як я за тобою скучила! Так хочеться тебе скоріше побачити, — відповіла я, не вірячи своєму щастю.

  — Я теж дуже скучив за тобою. Давай зустрінемося в п'ятницю ввечері?

  — Давай, я згодна. Тільки ти не будеш проти, якщо моя сусідка по кімнаті піде з нами? — нерішуче запитала я. Звісно, я б не наполягала, але ж треба якось його перевірити.

  — Ні, я не проти. Головне, щоб ти була. Тоді я запрошу свого сусіда з гуртожитку, щоб їй не було сумно.

  — Добре, домовилися. Ой, а я забула запитати, о котрій зустрічаємося і де саме?

  — Давай о дев'ятнадцятій біля входу в парк, — запропонував Данило.

  — Добре, ми будемо.

  — Бувай, до зустрічі. Цілую й з нетерпінням чекаю на свою зеленооку королеву.

  — Бувай, — сказала я й поклала слухавку.

  І звісно я не змогла втриматись набрала відразу Віру.

  — Привіт!

  — Хело, — відповіла вона, мабуть, упізнавши мене по голосу.

  — Прикинь, він мені зателефонував! Я така щаслива!

  — Хто він? — розгублено запитала Віра.

  — Та не тупи, Данило зателефонував щойно! Ми домовилися зустрітися в п'ятницю ввечері!

  — О, це добрий знак. А ти пам'ятаєш, про що ми домовлялися?

  — Так, пам’ятаю.

  — Леля, досить балакати по телефону! Хто за це платитиме? А раптом мені зателефонують і буде щось термінове? — почала кричати на мене господиня квартири з кухні.

  — Все, бувай, — швидко сказала я Вірі й поклала трубку. — Все, все, я вже закінчила. Більше не буду розмовляти, — відповіла я господині.

  Я була неймовірно щаслива, що Данило мені зателефонував. Я так мріяла про це. Навіть боялася уявити собі, що ми зустрінемося в місті.

  "Можливо, він і є моя доля. Може, Данило — той самий чоловік, з яким мені потрібно прожити не один десяток років. Так цікаво, а як у нас будуть діти? А де ми будемо працювати? Ні, це ще зарано загадувати. Як я чекала цієї зустрічі! Але Віра каже, треба перевірити. Добре, якщо він пройде перевірку, я скажу, що кохаю його. Сподіваюся, він її пройде. Данило ж такий лагідний зі мною, мені так добре, коли він поруч. Це неймовірне відчуття щастя, яким хочеться поділитися з усіма," — думала я, мріючи про наші подальші стосунки з Данилом.

  У п'ятницю зранку я запитала Марго про її плани на вечір і запросила її погуляти з нами в парку. Вона була вільна й відразу погодилася.

  І ось нарешті п'ятниця вечір. Ми підходимо до парку, і біля входу вже стояв Данило разом зі своїм сусідом. Данило, побачивши нас, пішов нам назустріч. У руках у нього був букет білих хризантем. Він підійшов, обійняв мене обережно, але пристрасно, як влітку в селі. Ми почали цілуватися, попри оточення.

  — Та досить вам, ще націлуєтесь, — перебила наш поцілунок Марго. — А то мені заздрісно.

  Ми припинили цілуватися. Данило подарував мені квіти, а в цей час підійшов його сусід з однією трояндою і подарував її Марго.

  — Я — Юра! Це тобі, щоб не було прикро, що без квітів. Це на знак нашого знайомства, — сказав хлопець, простягаючи троянду Марго.

  — Дякую! Я Марго, — відповіла дівчина і прийняла квітку.

  — Це —  Леля, — сказав Данило, представляючи мене своєму сусіду, — а я —  Данило, — представився він Марго. - А це мій сусід Юрко, — представив мені свого сусіда Данило.

  — Дуже приємно познайомитися, — сказала я, але насправді Юра здався мені якимось стрьомним. До того ж він ще й палив, як Максим. Фу, після Максима я ненавиджу запах цигарок.

  — А куди підемо? - несподівано запитала Марго.

  — Давайте зайдемо в кафе неподалік. Там посидимо, може, щось з'їмо або вип'ємо, — запропонував Юра.

  — О, чудова ідея! Я згодна! — почала радіти Марго.

  — Добре, йдемо, — погодилася я.

  Ми пішли в кафе, вибрали собі по салату. Я замовила келих білого вина, а хлопці та Марго взяли трішки міцнішого напою. На фоні грала якась музика, але ми її не слухали. Нам і без неї було весело. Ми обговорювали свої враження від першого тижня в інститутах та нових одногрупників, з якими будемо разом кілька років. Раптом заграла знайома для всіх пісня "Hotel California" від Scorpions.