Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Лицар з Кульчиць 📚 - Українською

Читати книгу - "Лицар з Кульчиць"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Лицар з Кульчиць" автора Ярослав Іванович Ярош. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 37 38 39 ... 55
Перейти на сторінку:
гудів, кричав, що Сірко більше не наважився відмагатися від булави, як велів цей звичай, а взяв її на радість козакам.

– Слава!

– Пануй, батьку!!!

Вечір настав швидко. Корчма в передмісті Січі ходила ходором – запорожці гуляли. Не було зараз посту, не було походу, зате була добра оказія. Тож козаки виспівували й витанцьовували, скільки бажала їхня вільна козацька душа. Музики різали на скрипках, бубнах і цимбалах, а Миколай Бакалець їх ще більше заохочував:

Ти, музико, добре грай,

За вечерю не питай!

Дам я тобі вечерю —

Здохлу курку печену!

Отак вигукучи та виспівуючи, він гуляв разом із Конашевичем-Попелем, садив навприсядки. Втомлені музиканти уже відмовлялися грати, та Миколай сипав їм іще червінці, вигукуючи свою улюблену:

Музика ми грала, музика співала,

Музика з кишені всі гроші забрала!

Не в змозі йому відмовити, музики «різали» далі. Разом із Миколаєм до танцю йшли й інші низовики. Дуже скоро їм стало тісно й душно у корчмі, і вони вивалилися дружно надвір, тягнучи за собою музик. Козацька пісня подибала понад Чортомликом і Скарбною, і її аж на Дніпрі почули дикі гуси та качки. А Миколай, на догоду всьому низовому товариству, «рубав» далі:

Помаленьку, Федьку, грай,

Бо м капусту їла.

Помаленьку обертай,

Бо буду пирділа, гей!

Запорожці гуляли, аж тряслася степова земля.

– Ще утни, Миколаю! Про горілку заспівай! – просили далі братчики, круто беручи навприсядки.

Горілонько п’яна, вип’ю ті до капки,

Би з мі не ставила по дорозі цапки!

Запорожці це зрозуміли як натяк.

– Наливайте, панове!

Попіль повернувся з двома горнятами, одне подав Миколаю. Той відмовився – не по-козацьки це було впиватися. Веселитися й гуляти січовики любили, а от пияків і ледарів били палицями. Миколай заспівав:

Горівка-горівка зрадила парібка,

А парібок дівку через ту горівку!

Весела гульня тривала. Юрко спостерігав за тим і тільки посміхався, споглядаючи, як гуляє січове братство. Сам не був гуляка-співак, часом жалів про це, особливо дивлячись на Миколая.

Костик і Білинський, які прибули разом із Попілем, уже злигалися із якимись запорожцями і різалися в карти. Спочатку Кульчицький хвилювався, аби низовики їх не обібрали, тільки сталося навпаки: невдовзі запорожці лишилися в самих шароварах. А от молодий колядник Дашинич ні в карти не грав, ні гуляв. Сидів собі, мрійливо задумавшись, напевно, згадував зараз свою Маруську.

– А ти чого не п’єш, не гуляєш?

– Віра не дозволяє, – відповів задумано Дашинич.

– Що ж то за віра в тебе?

– Жінка його Віра називається, вона й не дозволяє! – нараз підійшов до гурту Попіль і так обійняв Дашинича, що ледь не задушив. – Ти пий, гуляй, Михасю, тут жінки нема!

Попіль знову пішов до музик, Дашинич же залишився сидіти за столом, розтираючи шию після дружніх обіймів.

– Скажи, Юрку, а коли в мене такий чуб буде? – запитав, киваючи на одного із запорожців з оселедцем за вухом.

Кульчицький посміхнувся:

– Заслужити треба, у бою себе показати. Чуб – це гордість запорожця, честь його.

– Де ж твій? – запитав Дашинич.

– Іще росте, – Кульчицький відповів ухильно. Він поки що не хотів розповідати товаришам про те, що «віденські купці» у Стамбулі оселедців не носять.

Раптом до Юрка підійшов малий джура і сповістив, що кошовий отаман кличе його до себе.

За цей рік, що кошовий провів на Сибіру, він постарів. Чуб його ніби полили сметаною, і вуса мовби забув повитирати від молока. Тільки очі лишилися тими ж, які Юрко вперше побачив п’ятнадцять років тому.

– Радий тебе бачити, пане Юрку. Вип’ємо по чарочці, а ще каву маю – зап’ємо.

Юрко сів на лаві навпроти кошового за нехитро накритий стіл із пляшкою горілки та легкою закускою. Говорили тихо, щиро-відверто. Сірко й не думав про відпочинок. Опинившись на Січі, він одразу забув про образи, яких завдали йому Самойлович і цар. А якщо й не забув, то загнав у якийсь найдальший і найтемніший закапелок глибокої козацької душі. Зараз у нього перед очима був інший ворог – Туреччина. Ця сила загрожувала усій Європі, тож європейці, зокрема папа, цісар австрійський та король польський, мали на Сірка велику надію.

– Кажеш, вивісили турки бунчуки свої в Адріанополі? Це знак війни. І не дивина: після Андрусівського миру я іншого й не чекав. Махмет не заспокоїться, доки не поставить на коліна Польщу, а з нею – і всіх її союзників. Йому потрібна Україна. Султан не терпітиме миру Польщі, України та Московщини. Тепер я розумію, чого поляки так бігали до царя, аби відпустив мене: треба буде подякувати султанові. Якби падишах не збирався на війну, я б і досі сидів у Тобольську, клацав зубами від холоду.

– Що ж мені зараз робити? Повертатися до Стамбула, чи як? – запитав Юрко.

– До Відня тобі требеа, до жінки найперше. А тоді подумаємо…

– А хто ж там буде?

Сірко посміхнувся, характерницький блиск ковзнув по тій посмішці.

– Ти, пане Юрку, добре давав собі раду в турецькій столиці, та не забувай, що Січ – це не просто збіговисько гультяїв-свавільників, як зволили нас величати в Москві чи Варшаві.

Кульчицький відразу зрозумів, про що говорить кошовий. Коли на Україні гетьмани міняли один одного, боролися за булаву, то на Запоріжжі лідер усі ці роки лишався один – Іван Сірко. До нього, як до наконечника страшної військової сили, тягнулися всі уряди, і люди отамана були скрізь. Юрій не сумнівався, що зараз на його місце у Стамбулі стане хтось другий, і на Січ знову полетять вісті із мусульманської столиці.

– Побудеш коло мене – роботи вистачить. Із турками нехай собі воює коронний гетьман Ян, а ми вдаримо на Крим. Не можна хана пустити на поміч султанові, бо вони як зійдуться – ніяка сила не стримає.

– А як же Дорошенко?

Сірко нахмурив чоло:

– Із козаками битися не хочу. З бусурманами, чи ляхами, чи московітами – інша річ. Пошлю когось до Чигирина, аби гетьман Петро зрікся турків і не йшов їм на поміч. Хоч і ти до Чигирина з’їзди – твоє красномовство може у пригоді стати. Самойловичу вістку дати треба. Якщо не помагає проти турків, то хоч нехай пороху дасть, припасу різного. А то сидить там за Дніпром, надувся як сич.

Знову характерницький блиск пробіг очима кошового. Схоже, не так уже й далеко заховав Сірко свій гнів, не такий він був козак, аби легко прощати зраду.

Розділ ХІХ

Кошовий завів переговори із поляками щодо участі

1 ... 37 38 39 ... 55
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Лицар з Кульчиць», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Лицар з Кульчиць"