Читати книгу - "Бодай Будка, Наталя Василівна Бабіна"

Коло нас мовчки стояли українці. Настала пора прощатися. Ми обнялися з Наталкою, Тарасом. По черзі підходили до мене знайомі і незнайомі. Люди чорної землі з чорними очима, люди пісків з сивими, лісні зеленоокі люди, синьоокі люди волошкового краю… Вони хотіли передати мені свою силу, я це відчувала. Хвилювання здіймалося уві мні, як вода в Бугу весною під час поводі. Відчинилися двері, увійшов президент. Також мовчки підійшов, міцно стиснув за плечі, пильно подивися в очі.

– А ми вас навіть не нагодували, – неочікуване сказав. – То геть не по-українськи. Ви голодна?

– Ні, не голодна, – відповіла я здивовано і раптом зганула про Гальцгеймера. – Але знаєте що? Я б взяла чогось з собою для однієї людини там…

Президент повів бровою, і нам принесли контейнер.

– Ось, тут моя вечеря, – президент передав він його мені. – Добре, що оказалася з собою: взяли, бо сьогодні навряд чи дома вечеряти буду.

За хвилину я увійшла в курительну кімнату. Посередині її стояла невеличка лавочка, на підлозі, на паперовій серветці, лежав довгий недопалок… Я сіла на лавочку, останній раз подивилася крізь прозорі скляні стіни на тих, що напружено дивилися на мене, уздихнула, нахилилася за недопалком, і…

Я продираюся крізь час

…Може, то була вода – H2O з розчином С, з домішкою N2, з додатком решток життя, що вже майже розпалося, але все одне для найскладніших формул якого тут не вистачило б місця, вода, що кипить бактеріями та найпростішими, не такими й простими, як ми звикли вважати, – прозора та темна, стародавня торф’яна вода верхових боліт; може, то вірувала уві мні спорідненість з духами Яви, Нави і Прави; може, ця рідина – те, що остається від думок, коли вони зникають; може, то було відлуння когнітивної революції в четвертому вимірі…

Так чи так, коли могутній потік – з чого б він не складався – ніс мене у своїй середині, а потім обпав, зліг, висох, і шум в вухах стих, я знайшла себе – стою на подвір’ї Будки на піскові (SiO2), на прив’ялій траві подвір’я (формули немає), біля столу під яблунею, а за столом, на лавці, тепла кампанія – Кіцісько, Гальцгеймер, Сагайдак і… Толік!

Зараз, на відміну від того, що було у Києві, я абсолютно не губила свідомості та пам’яті. Я дуже чітко пам’ятала все до останньої секунди, все розуміла. І я так страшенно зраділа, побачивши їх всіх. Мої милі! Кіт! Старий! Сагайдак! І, головне, Толік! Толік! Коротка ейфорія накрила мене валом. Та я тепер не тоє що гори зверну, я ті печері в Лисовому Хвості засиплю!

Вони четверо дивилися на мене так широко витрещаними очима, що їх таких я раніше не бачила ні в людей, ні в котів. Але вирази їх облич і, відповідно, морди, після першої мілісекунди здивовання, були різними: кіт дивився так, наче неочікувано зловив товстючу мишу влучним ударом лапи; на лицеві Сагайдака спалахнула якась зморочна втіха; Гальцгеймер – нічого не розумів і мене не пізнав, але звично ховав це за виразом стриманості; а Толік… Вираз його обличчя мені так сподобався, що я, своєю чергою, спалахнула від задоволення.

Спробувала ступити крок-другий, матлянула головою – здається, все в нормі. Пошукала очима сонце: сліпучий диск стояв над колодязем; здається, там я його ще ніколи не бачила. Мозковий штурм у Києві приніс не бутафорський плід! Усе вийшло! (Нотабене: от, кажуть, що українці анархісти, козацька вольниця. Але тут велика кількість українців діяла так злагоджено, як по нотах, ніхто не спізнився ні з чим, жоден ніц не наплутав, ані один нічого не вкрав; не знаю, чи побачу таке ще колись; хотілося б.)

Наші слова прозвучали одночасно:

Я: Здраствуйте. Що тут у вас?

Сагайдак (присвиснув): Ні холери собі!

Кіт: Кууди ти пропаула?

Толік: Звідкіль ти взялася?

Гальцгеймер (після паузи): От іменно. Звідкіль?

– Господи, я дома! – видихнула я. – Я була в Києві, – пояснила. – Знову в нору провалилася, – звернулася я до Толіка, який раніше був свідком подібних провалів і міг мене зрозуміти.

– Як в Києві? Чому в Києві? – Сагайдак.

– А то що їй, в Москві бути? – Толік.

– А віте звідкіль тут? – звернулася я до іх. – Якими путями сюди втрапили? – мені складно було відірвати очі від Толіка – Толіка, друга давнього та надійного, хоча й не завжди такого, як би хотілося. – Толік, а де твої? Де Ґандзя, діти?

Обличчя Толіка почорніло.

– Були б живі – були б зі мною. А ти чогось в Києві дізналася? Що то на тобі наверчено?

– Так, – кивнула я. – Зараз розкажу. А де Ленка, Сашка? Що тут взагалі діється? – спитала я кота.

Він вже був відкрив пащу, щоб відповісти, аж раптом повсть його стала дибаром.

Толік також вже збирався мені відповісти, але раптом нам всім стало бракувати повітря. Я бачила, як задихаються хлопці, і мені також стиснуло груди; як риба на березі, стала хапати вітьор ротом… Сагайдак закашлявся, почервонів; Гальцгеймер стратив притомність. Коли вже здавалося, що зараз і я впаду без тями, коли я вже з нехватки повітря я драпала шию, щоб хоча так лигнути кисню – раптом попустило…

– Що це було? – прохрипіла я.

– То вже третій раз таке, – Сагайдак тяжко дихав. – Майже щодня буває, то довше, то коротше, таке враження, що повітря кудись щезає…

– Як то – майже щодня? Скільки ж я була відсутня?

– Три дні, – відповів Кіцісько.

– Як три? Не може бути. Я ж навіть не ночувала там…

За три хвилини, розмотана з чорної матерії та визволена від своїх нош, я вже сиділа за столом на лавці. Коштовний недопалок, який був затиснутий у мене в руці, обережно загорнули в тонку серветку та сховали в шухляду шафи; я стисло розповідала про те, що ви вже прочитали вищій; не могла поскаржитися на відсутність уваги у слухачів. Вони ж, своєю чергою, також розповіли приголомшливі та невеселі новини.

Кіт розповів таке:

…Коли я раптом, зігнувшись, зникла, як би розчинившись у повітрі, – казав він, – то всі, – сам він, Ленка, Сашко – нічого не зрозуміли і вельми злякалися. Вони подумали, що мене вкрали антигоми, що мене забили, як раніше забили Влянку, як багатьох інших. Правда, цього разу не було отої почварної кишки-м’ясорубки, в яку затягувало людей, але, може, антигоми вигадали щось інше… Вони злякалися настільки, що кинулися звідтіль бігти; не вспіли вони хоча трошки відбігтися, як вперше зробилося ось те розрідження повітря і викликаний їм приступ задухи; це ще повеличало паніку; добігли до лісу. Там, в ліси, вони трохи отямилися. Ну як отямилися? Кіт і Сашко отямилися, а от з Ленкою – коли я правильно зрозуміла кота – зробилося щось кшталту істерики – вона впала на землю, стала плакати й кричати, що не хоче жити… З Ленкою, цим взірцем твердості, стійкості та розсудливості, істерик ніколи раніше не зауважалося; щоправда, і таких подій, як зараз, раніше не було… Що міг зробити Сашко? Обійняв Ленку, гладив по голові; що міг зробити кіт? Потерся об її ноги, ліг їй на коліна… Але то мало допомогло. Котові та Сашкові подалося, що