Читати книгу - "Грає синє море, Станіслав Володимірович Телняк"

тільки ласка й бажання добра!» Бачив, як люди продавали один одного за нікчемний мідяк, і зневажав таких людей, думаючи: «Ні, українці не такі! Це — гордий народ!» Чув недолугі пісеньки й побрехеньки й думав: «А як співають і розповідають у нас!» Бачив пустелю, а уявлялося: «Ой, у нас на Вкраїні, так там усюди сади цвітуть!» Чув плач знедолених людей, а згадувався дитячий сміх — згадувався ще з дитинства, — і здавалося, що українці тільки те й уміють, що сміятися…

І от він приїхав додому… Першою стріла його отруєна стріла з татарського лука, і він тепер знає, що проживе три дні, а далі — хтозна. І тепер він їде в Сугаки, попри суворі приписи начальства гнати до Києва, не звертаючи з дороги, попри всі накази, бо не знає, чи побачить він через три дні своє село, чи ні…

І треба ж було ото статися, що б граф Олександр та його супутники в’їхали в село саме в ту годину, коли там ховали якусь бабу.

Двоє чорних волів з білими зірочками на лобах тягли сани, на яких стояла домовина з висохлим бабиним тілом. А за саньми йшов не такий уже й великий гурт людей. Найпередніше дибав сивий, як лунь, дід із шаленими очима, за шворки йому було прив’язано циганського бубона, і обрубаними майже по лікоть руками дід бив у бубон, реготав беззубим, як у немовляти, ротом.

Вершники спішилися і, знявши шапки, стали обіч дороги.

Петро вдивлявся в лиця — обсмалені сонцем, поорані зморшками, обчухрані вітрами, — напружувався, мов зорець на щоглі корабельній, щоб пізнати хоч когось… І — не пізнавав. Ішли якісь чужі люди, які не знали його, Петра Скрипника. І він тих людей не знав. Але ж це були його земляки, його сугачани…

— Кім бу?[72] — запитав він пошепки в людей, забувши, що тут треба говорити по-українському.

Ніхто нічого не сказав. Усі йшли мовчки. Ніхто не плакав. Тільки десь там, попереду, вибивав у циганський бубон старий-престарий дід.

Нараз схлипнув хтось позаду, і Петро почув плаксивий голос, який, перериваючись і затинаючись, почав виводити:

Ой же, господи ти мій милосердненький…

Та й сестричко моя рідне-е-есенька…

Та й чого ж то ти закрила свої ві-і-іченьки…

Та й вони ж тепер не бачать ні ясно-о-ого дня, Та ще й темно-ої ні-іченьки…

Жінка замовкла, наче їй не вистачило повітря. Петро підвів голову й побачив сухі й пекучі, мов перець, очі, білу-білу хустку на голові й пасмо сивого волосся.

Ось уже пройшли й останні…

— Не к добру така стріча, — промовив, відкашлюючись, Йован.

— Поїхали далі, — мовби не чувши його слів, сказав Олександр.

Густа пилюка вибухала пістолевими пострілами з-під кінських копит. Вулиці розкручувалися перед очима.

«Де ж це було наше дворище?» — шарив-видивлявся напруженими очима Петро.

Все довкола мовби поменшало й зміліло…

Ось тут, здається, жив Тодор Трагіра, богомаз, за сина якого віддали Устю — сестру Петрову. Так, так, це те дворище, тільки де взялися старі яблуні? Ах, як же це він забув, що за тридцять літ будь-яка яблунька постаріє? Десь тут відрубали голову попові — як ще його звали? Жив на світі чоловік, загинув мученицькою смертю, а ти, Петре, забув його ім’я. Тут же й Никодима-бідолаху… І Тодорові руки відрубали…

У Петровій голові ожив гуркіт циганського бубона. І Петро ледве не впав з коня…

Чи не богомаз Тодор Трагіра гупає в бубон обрубками рук? Але чому в його очах — безумство? Чому він сміється, як недоумкуватий Дода, — так, здається, звали того бідолаху, якому першому в селі знесли голову?

Петро скочив з коня й мовчки подався до хвіртки. Торгонув її — вона зарипіла. З-під хліва озвався собака, задзвенів ланцюгом, кинувся, давлячись гавкотом, на Петра.

— Гей, хоч хто є? — вигукнув Петро.

І тут, мов після чарівного слова, розчинилися двері й на порозі хати з’явилося дівча років сімнадцяти.

— Добридень, дівчино! — закричав Петро.

— День добрий! — відповіла дівчина.

— Чи не дала б ти води напитися?

— Води? — на хвилинку вона мов замислилася. — Можу. Зараз. А чому ви так кричите?

— А що — кричу?

— Та трохи…

І — шаснула в сіни.

— Злазьте, хлопці, — звернувся Петро до своїх супутників. — Зараз будемо пити найсмачнішу в світі воду.

Дівчина вийшла з відром і корцем. Зачерпнула води, сполоснула корець, знову набрала й подала Петрові. Той передав графові Олександру.

— Тебе як звуть, дівчино? — запитав Петро.

— Галя.

— А чия ж ти?

— Шлапакова.

— Це якого Шлапака? — поморщивши лоба, перепитав Петро. Він намагався згадати когось із Шлапаків, але не міг.

— Ну… Шлапака Демида… Коваля…

Уважно роздивлявся її. Це було метке чорнооке дівча з кирпатеньким носиком, тонюнє, мов стебельце: довгі кучеряві коси, а в косах — квітки. І — малесенька родимка на лівій щічці.

Дівчина взяла від Олександра корець, нахилилася над відерцем — і її чорна коса, що була закинута за спину, ковзнула по плечу й хлюпнула у відро.

Вона з досадою відкинула косу назад, взяла відро й понесла під кущ.

— Я зараз вам чистої принесу.

— Давай цієї, — засміявся Петро. — Це — найкраща…

— Та ну вас! — теж засміялася дівчина, але відро поставила й зачерпнула з нього води.

Червона пелюсточка плавала у воді, мов човник у морі. Сонце світило у прозору воду, і на дні червонясто від тієї пелюсточки виблискувало…

Петро пив цю воду й дивився на дівча, а воно стояло й дивилося на нього — поважного й старого, як на її погляд, дядька.

— Давно в Сугаках живеш, га? — одірвавшись на мить од води, запитав Скрипник.

— Я живу сімнадцять літ, — блиснула зубами-перлинами дівчина.

— А батько? Чому я не пам’ятаю його?

— Бо батько — сам лядовський.

— А… З іншого села…

І він припав до води. Потім одірвався знову й запитав:

— А кого то сьогодні ховають?

— Бабу Мотрону Совиху, царство їй небесне…

— А чом у церкві не дзвонять?

— Давно не дзвонять. Влада заборонила. У нас же церква православна, а не костьол…

— А що то за чоловік?.. Попереду з бубоном. Безрукий…

Обличчя дівчини спохмурніло.

— Убогий один… Живе он у тій хатині.

— А без рук чому?

— А хіба я знаю? Кажуть, що турки поодрубували за щось…

— Як то — за щось? Я сам бачив — за що! — аж розсердився Петро. — Звати цього чоловіка як?

— Тодором звуть… Але на селі його всі дурним Додою дражнять.

Петро здригнувся.

— Дода — то інший. Доду