Читати книгу - "Грає синє море, Станіслав Володимірович Телняк"

— Хто його знає, я при тім не була, — відповіла дівчина.

— Та вже ж — не була…

— Слухай, Петре, — озвався по-турецьки Джузеппе, — доки ти кухля триматимеш? Я хочу пити.

— На, пий, — віддав трієстинцеві корця Петро. І знову до дівчини: — Так ти що — не знаєш, що Тодор Трагіра був богомазом?

— А в нас Трагір взагалі в Сугаках нема… І чого то ви не по-нашому розмовляєте, як турки?

— Бо багато літ у турецькій неволі жили. Але я не про це. Як же це можна? Чоловік мав такий хист, що йому за це руки пообрубували, а ти про це нічого не знаєш?

Петро підвів руку, щоб показати на церкву, але її на тому місці, де вона стояла колись, не було, згоріла разом з Юхримом-дзвонарем ще тридцять літ тому…

Похилив голову.

— Так, так. Я, мабуть, трохи дивний?

— Атож, — погодилася дівчина і поспішила його заспокоїти: — Я здогадуюся, хто ви такий…

— Хто?

— А ви тут, на цьому місці, колись жили. А тепер утекли з турецької неволі. Так?

Петро мовчки кивнув головою, бо, здавалося, стисло йому горло, а перед очима потуманіло-попливло…

— А в нашому селі, — мов крізь туман чув Петро, — усе чекали, кажуть, бранців з неволі. Десять літ чекали, і п’ятнадцять, і двадцять…

Туманіло-пливло перед очима. Зціпив зуби до болю…

— Не прийшов ніхто… Всі погинули, мабуть. Царство їм небесне…

— Не всі, — зі стогоном видушив із себе Петро. — Не всі, дитино… Дай-но ще водички…

Пив рідну воду, дивився гарячими, зволоженими очима на чорняве дівча і поволі заспокоювався.

— Так от, мала. Дядько Тодор Трагіра — то був пречудовий богомаз. Людина такого великого хисту, що його сам дід Скрипник поважав. А ще ж і хоробрий був. Коли в Богданії Йон-Воде Лютий піднявся на турка, Тодор Трагіра був у нього хоробрим вояком… А вже потім прийшов на Україну… Син його, Никодим, мою сестричку Устю взяв собі за жону… Отак…

— Де ж вони всі?

— Де? — блиснув очима Петро. — Отам он, — показав пальцем до старих яблунь, — прив’язали Никодима й голову одрубали… А ось тут, — показав пальцем ближче, — Трагірі руки повідрубували… А Устя… Устю далеко забрали. В Туреччину. Син у неї там народився — онук діда Тодора Трагіри.

— Живий?

— Не знаю, — зітхнув Петро. — Не знаю. Чи живий, чи ні… Потурчений він. Яничар. Може, приїздив і сюди наших людей убивати… Я й імення його не знаю. І навіть Устя не знає… Знає тільки, що його позначено синім над бровою та на підошвах ніг…

— На Січ їдете?

— Далеко їдемо. Дуже далеко… Але я так би хотів ще раз навідатися додому…

— Будь ласка, раді будемо!

— Ну, що ж, спасибі за смачну водичку, за добру розмову…

— А що сказати батькові?

— А те, що Петро Скрипник приїздив, Устин брат. Слухай-но, дівчино, а ти про діда Скрипника хоч щось знаєш?

— А хіба він справді жив? То ж тільки казка.

— Яка ще казка?

— Ну, про його скрипку. Що буцім він заповів поховати її разом з ним, а сам дідькові продав душу, та як умер, то тіла одразу й не стало, а скрипку знайшли отам — у полі… Так наш Дода, ну, отой, що ви кажете Тодор Трагіра, весь час носить на одне місце каміння. І каже, що на тую скрипку. Цілу гору наносив уже…

— Як же він носить?

— А так. Бере камінь оцупками своїх рук та й несе через усе село. Діти біжать, сміються, пальцями на нього тицяють, а він несе… Скрипчина могила — кажуть про те місце, але воно якесь чудне. Буває, що вночі там виє, мов скрипка грає-грає, аж плаче…

Петро скочив у сідло, аж кінь боком-боком пішов.

— Бувай, молода, не забувай! За воду спасибі!

— Не забу-у-уду! — махнула вона вслід рукою.

І коли Скрипник озирнувся, то побачив, як вона стоїть, махає правою рукою, а лівою тримає біля рота кінчик коси. Скрипник провів рукою по вусах та щоках і намацав щось ніжне й холодне. Він глянув на руку і побачив червону пелюстку. Хотів роздивитися її, та війнуло вітром, і пелюстка злетіла з руки. Він іще раз озирнувся — дівчина стояла й махала рукою…

Вони вискочили за село. Біля лісу стріли Йона. Кінь його був задиханий… Йон радісно всміхався: побачив, що не розминувся зі своїми новими товаришами.

— Нічого не бачив? — запитав Петро.

— Бачив, — відповів Йон. — Татари мчали шляхом по моєму сліду.

— А тебе бачили?

— Ні… Я поклав коня і сам ліг, а потім їм услід дивився, аж доки не зникли за обрієм…

«Таки не заспокоїлися! — подумав Петро. — До самого Києва не доганятимуть, але тут треба стерегтися…»

Далі вони їхали вузькою стежиною в лісі. Могутні буки шуміли ще міцним зеленим листом. Просвічувало крізь листя різко блакитне, вже не літнє небо.

Стежка то вигиналася між кущами, то бігла прямо, коні йшли собі дрібного риссю; Олександр і Петро сиділи наче влиті, а Йон та Джузеппе помітно підскакували, й це ні їм, ні коням явно не подобалося. А Йон вигуцував, як йому хотілося, вимахуючи по-хлопчачому ліктями, і щось мугикав під ніс.

— Що ти, Йоне, так тихо? Заспівай уголос, щоб усі чули! — попросив Петро.

Йон, немовби його застукали на чомусь негарному, зашарівся, махнув рукою: навіщо, мовляв…

— Одверніться, тоді заспіваю. Тільки слів не зрозумієте.

— А ти мені розкажеш.

Коні ліниво трусили риссю під густими грабовими гілляками, під їхніми ногами вигиналася поросла подекуди мохом стежина. Йон виспівував свою пісню, і вона мов летіла між дерев разом з вершниками, а потім губилася в зеленому шумовинні лісу.

— Ви знаєте, бадю[73] Петря, про що я співав?

Еге ж, бадя Петря не знає! Скільки літ сидів у Яссах і щоб не зрозуміти молдавської пісеньки! Але, щоб одразу не наганяти рум’янцю на Йонові щоки, сказав:

— Мабуть, про любов.

— Еге…

— Я тобі навіть можу розповісти, про що йдеться у твоїй пісні, — весело сказав Петро. — Хлопець каже дівчині: «У тебе такі гарні чорні коси, а в косах квітки; дай мені на твої коси подивитися». Хлопець дівчині каже: «У тебе такі білі рученьки, а на рученьках — моя доля; дай мені взяти тебе за руку». Хлопець каже: «У тебе такі червоні й солодкі, мов кавун, вуста…»

Їхали далі мовчки. Кожен думав про своє. Йон — про Віоріку, доньку баді Гогу, яка йому подобалася; Джузеппе згадував напівзабутий Трієст і донью