Читати книгу - "Око дракона, Дар'я Пойманова"

Я ковтнула.

Стіна піднімалася вище, вище, поки її краї не зімкнулися десь у височині, перетворюючись на купол.

І тоді...

Я побачила її.

Тендітна фігура жінки стояла на березі.

Вона не рухалася, не робила спроб зупинити мене, але щось у ній скувало мене так, що я не змогла відвести погляду.

Серце застукало болісно й нерівно.

Її обличчя... Її риси... Вони були так схожі на мої.

Губи жінки торкнулася легка усмішка, але погляд її був холодний, глибокий, як бездонна прірва.

Мене немов затягнуло в цю темряву.

Я не могла поворухнутися, не могла вдихнути, не могла навіть подумати — все, що існувало в цю мить, це її очі.

Десь за моєю спиною завирувала вода. Яфас змахнув рукою, піднімаючи хвилю, яка підхопила корабель і стрімко виштовхнула його геть від берега.

Тільки тоді закляття погляду ослабло. Я різко вдихнула, відчуваючи, як тремтіння пронеслося по тілу.

Обережно зробивши крок уперед, я підійшла до самого краю палуби.

Берег повільно зникав з поля зору.

Але я все ще не могла відірвати погляду від тієї жінки, яка стояла там, нерухома, немов статуя, з легкою посмішкою на губах.

У цей момент мене пронизала страшна здогадка, від якої похололо всередині.

Усе це — наша втеча, хаос, залишений позаду, навіть сам страх, що гнав мене вперед — було не випадковістю. Не ланцюжком хаотичних подій. Ні.

Це був ретельно продуманий план моєї матері.

Здається, я навіть чула її холодний, трохи глузливий голос, що луною віддається в думках.

«Ти справді думала, що сама обрала цей шлях?»

Я стиснула зуби.

Груди здавило, немов тугими обручами. Якщо це правда, якщо все, що відбувається, було задумано нею, то хто я в цій історії? Лише пешка? Інструмент у руках майстра, який спритно висікає візерунок долі?

Їй потрібне Око Дракона.

І, можливо, я — всього лише ключ до нього.

Гнів вибухнув усередині, пульсуючи гарячою хвилею. Він обпікав сильніше за крижаний вітер, болючіше за рани й удари. Це почуття було новим. Всепоглинаючим. Пекучим.

Я лаяла себе. За наївність. За необачність. За те, що знову потрапила в її тенета.

Але тепер... тепер усе змінилося.

Я стиснула кулаки.

Тепер я, можливо, вперше в житті чиню правильно.

Я перша знайду Око Дракона. І зроблю все, щоб воно ніколи не потрапило до її рук.

Я не дозволю їй зруйнувати цей світ.

Світ, створений Першими.

***

Берег Лісового Королівства вже давно зник за обрієм, розчинившись у хиткому мареві спогадів. Тепер мій дім залишився позаду — назавжди чи тимчасово, я не знала.

Темні хмари, що згустилися над королівством, теж зникли, немов сама природа вирішила обірвати з ним зв'язок. Над нами розкинулося чисте, бездоганно блакитне небо, і десь угорі ширяли білі птахи, вільні, як повітря, яким я зараз жадібно дихала.

Але полегшення не прийшло.

Я мовчки розвернулася і попрямувала в каюту. Тепер, коли викинутий у кров адреналін згасав, кожен рух відгукувався тупим, ниючим болем. Рани, про які я навіть не замислювалася в запалі подій, тепер палили, як вогонь.

Діставши з сумки баночку з маззю, я почала незграбно обробляти синці. Однак швидко усвідомила, що дотягнутися до ран на спині — це як намагатися зловити власну тінь. Я корчилася, вивертала руки, але мазь так і залишалася на кінчиках пальців, не досягаючи мети.

Так захопилася марними спробами, що не почула, як хтось увійшов.

— Ти збираєшся вивихнути собі плече чи все-таки дозволиш допомогти? — пролунав за спиною знайомий голос.

Я здригнулася, різко обернулася і зустрілася із серйозним, але м'яким поглядом Рузана. В іншій ситуації я б спалахнула від обурення, адже з верхнього одягу на мені був лише тонкий топ. Але зараз...

Я просто простягнула йому баночку.

Рузан не сказав ні слова. Лише забрав мазь із моїх рук, а потім обережно, майже невагомо торкнувся синців.

Я зціпила зуби, намагаючись не морщитися.

— А знаєш... — тихо промовила я, дивлячись у підлогу. — Я ж мріяла одного разу втекти.

Пальці Рузана на мить завмерли.

— Уявляла, як закину на плече сумку, піднімуся на корабель і вирушу в подорож.

Я гірко усміхнулася, але в цій усмішці не було радості.

— Правду кажуть — бійтеся своїх бажань...

Губи самі собою стиснулися, коли хвиля емоцій підступила до горла.

— Потрібно боятися не бажань, а людей, — тихо заперечив Рузан.

Я відчула, як він повільно продовжив водити маззю по ранах. Його рухи були обережні, майже турботливі.

— Кліо... Цей світ сповнений речей, на які ти не можеш вплинути, — його голос звучав низько й рівно, немов він сам не раз повторював собі ці слова. — Але потрібно навчитися бачити не тільки біль, страждання і порожнечу.

Він замовк на мить, даючи мені осмислити його слова.

— Зовні світить сонце. Ми змогли вибратися. І ти не одна.

Я міцно заплющила очі.

— Поруч із тобою є людина, готова подати тобі руку, коли ти будеш падати.

Поруч зі мною...

Щось усередині здригнулося.

— Ось і все, — Рузан обійшов мене, присів навпочіпки і, схиливши голову набік, уважно подивився на мене.

У його погляді не було ні краплини жалості, ні осуду — тільки спокійна, трохи глузлива цікавість, ніби він оцінював не тільки мої рани, а й мій настрій.

— Спасибі, — я сказала щиро, прямо дивлячись йому в очі.

— Ти тільки прибери цей мученицький вираз з обличчя, — він усміхнувся, помітивши, як я закотила очі. — Коли ти ось так серйозно мовчиш, у мене мурашки по шкірі. Жуть.

— Чарівно, — фиркнула я. — Але якщо ти хотів зробити мені комплімент, то прибери останнє слово, будь ласка.

Я штовхнула його в плече. Рузан навіть не спробував утриматися — із задоволеним сміхом повалився на спину, заклавши руки за голову, наче це був усього лише сонячний полудень, а не день, повний смертельних небезпек.