Читати книгу - "Око дракона, Дар'я Пойманова"

У повітрі висіла дивна напруга.

Рузан першим почав рухатися до корабля, а я крокувала трохи позаду, напружено вдивляючись у тіні.

Де ж цей торговець? Чому його ніде не видно?

Щойно ми підійшли впритул до корабля, повітря наповнилося низьким гулом. Вода біля борту раптово зашипіла, ніби закипаючи, і почала підніматися, здіймаючись стіною, яка з кожною секундою зростала дедалі вище й вище.

Я різко підняла руку, готова виставити бар'єр, але Рузан вчасно зупинив мене.

— Не потрібно, — його голос прозвучав ледь чутно, але в ньому відчувалася твердість. Він не зводив очей із водяної стіни, вдивляючись у неї з уважністю досвідченого воїна.

Я вагалася. Усе моє єство кричало, що потрібно захиститися, але інстинкти боролися з довірою. Рузан уже не раз рятував мене за останню добу, і, нехай його методи не завжди здавалися мені логічними, результат був очевидний — я все ще була жива.

Хвиля здригнулася, ніби жива істота, і стала змінювати форму. Вода зашипіла ще сильніше, розтягуючись і звиваючись, набуваючи обрисів величезної змії. Її гнучке тіло переливалося сріблясто-синіми відтінками, безшумно погойдуючись у повітрі.

Тварюка наблизилася до Рузана першою. Я стримала подих, спостерігаючи, як її водяна морда завмерла за кілька сантиметрів від його обличчя, ніби принюхуючись. Потім, задоволена, змія ковзнула до мене.

Я інстинктивно напружилася, але не відступила.

Хвилина, інша... Здавалося, істота вивчає мене, намагається зрозуміти, хто я.

І ось, видавши ледь вловимий звук — чи то стверджувальне шипіння, чи то хлюпаючий подих — змія несподівано роздвоїлася, обхоплюючи нас обох кільцями.

Я не встигла навіть зітхнути, як світ навколо різко перевернувся.

Нас просто жбурнуло на палубу корабля, як непотрібні мішки із зерном.

— Ох, та що ж таке... — видихнула я, відкочуючись убік і чіпляючись за дерев'яні дошки, щоб не втратити рівновагу.

Рузан приземлився трохи граціозніше, ніж я, хоча я помітила, як він ледь не вилаявся собі під ніс.

Дерев'яна палуба скрипнула, ніби корабель був незадоволений нашою появою.

І тут перед нами виросла велика постать.

Високий, кремезний чоловік височів над нами, загороджуючи частину тьмяного світла. Чорне кучеряве волосся чоловіка було абияк заплетене в недбалий хвіст, а густа темна борода, що доходила до грудей, надавала йому вигляду морського розбійника зі старих легенд.

До всього іншого, цей гігант явно недолюблював змінювати гардероб. Сорочка, і без того змучена часом і носінням, тріщала по швах, а ґудзики на ній трималися тільки одним Першим відомо як. Мені навіть здалося, що якщо він глибше зітхне, то тканина не витримає, і трапиться трагедія вселенського масштабу.

— Так-так... — голос Яфаса, незважаючи на його значний і навіть трохи лякаючий вигляд, був плавним, спокійним, майже бархатистим.

Першим схаменувся Рузан.

— Яфас?

— Той самий, — підтвердив чоловік, повільно кивнувши і ковзнувши по нас оцінювальним поглядом. — Ти, мабуть, той самий капітан, а це...

— А я Кліо! — поспішила я втрутитися.

Схопившись на ноги, я рішуче простягнула руку, сподіваючись показати себе якомога доброзичливішою.

Яфас завмер, здивовано втупившись на мою долоню, ніби перед ним була дивовижна річ, сенс і призначення якої йому невідомі.

Стиснувши губи, я коротко розсміялася і, почуваючись повною дурепою, повільно прибрала руку за спину.

— Вважайте, що я його багаж, — спробувала розрядити обстановку, але торговець насупився ще більше, явно не знаючи, як на це реагувати.

— Я з ним за компанію, — додала я, знизавши плечима. — Друг. Один плюс один, розумієте?

Рузан закусив губу, і я бачила, як куточки його рота тремтять від стримуваного сміху.

Яфас же спочатку мовчки свердлив мене поглядом, змушуючи внутрішньо зщулитися... а потім раптово гуркотнув таким розкотистим сміхом, що в мене мало серце не зупинилося.

— А ти мені подобаєшся! — торговець ляснув себе по стегну, продовжуючи реготати.

Я слабко посміхнулася, хоча все ще не була впевнена, чи сміється він з моїх слів... чи наді мною.

— Речі можете залишити в каюті, — додав він, трохи віддихавшись. Потім розвернувся до Рузана і, не даючи тому можливості заперечити, смачно ляснув по плечу.

Рузан здригнувся і зробив півкроку назад, але якимось дивом устояв на ногах.

— А ти — за мною, — продовжив Яфас із тією ж незаперечною впевненістю. — Допоможеш. Час забиратися звідси.

Я вже було відкрила рота, щоб посміятися зі свого вчителя, але в цей момент із берега нас накрила потужна ударна хвиля вітру.

Стихія кинулася на нас, немов гнівний подих самої природи, заповнивши все навколо пронизливим свистом.

Рузана і Яфаса відкинуло назад, їхні постаті промайнули в повітрі, перш ніж важко впасти на палубу.

Мене ж підкинуло, і з усієї сили впечатало спиною в щоглу.

Я заплющила очі.

Та скільки можна?!

Різкий біль пронизав тіло, немов блискавка, змусивши мене здавлено застогнати. В очах затанцювали темні кола, світ переді мною на мить став хитким, нереальним, але я все ж таки змусила себе піднятися на ноги.

Позаду лунали гучні вигуки Яфаса — він віддавав накази, його голос був твердим, упевненим, але зараз він немов долинав здалеку, приглушений гулом крові у вухах.

Я не рушила з місця.

Відкритий від жаху рот, тремтячі пальці, що судорожно стиснули край жакета, а переді мною — видовище, від якого мороз пробіг по шкірі.

Темні тіні, що заполонили все Лісове Королівство, немов потік чорнила, живий і ненаситний, зібралися на березі, але не наважувалися наблизитися до води. Вони тремтіли, колихалися, а потім почали стискатися, сплітаючись між собою, наче збираючись у єдине ціле.

На моїх очах вони розросталися, витягуючись угору, поки не утворили напівпрозору стіну.