Читати книгу - "Око дракона, Дар'я Пойманова"

— У чому... — почала я, але не встигла договорити.

Рузан мовчки підняв руку, подаючи мені безмовний наказ завмерти і не видавати ні звуку. Я застигла, але продовжувала нерозумно дивитися на нього.

А потім сталося щось дивне.

Я навіть пискнути не встигла, як потужний порив вітру підхопив нас, наче легкі пір'їнки, і відкинув уперед. Світ закрутився, змастився в неясну пляму. Усе сталося так швидко, що в мене не було жодного шансу чинити опір.

Наступне, що я відчула, — різкий удар у спину. Повітря зі свистом вирвалося з легень, а світ навколо на мить померк. Я захрипіла, усвідомивши, що приземлилася просто на кам'яний борт фонтану. Гострий біль пронизав тіло — спина, здавалося, повністю оніміла.

Рузан відлетів трохи далі, важко впавши на бруківку.

Я заплющила очі, намагаючись впоратися із запамороченням. Коли зір почав відновлюватися, я побачила, як поруч зі мною повітря закрутилося у вихорі. Крізь його примарну пелену стали проступати обриси темних фігур. Вузькі, витягнуті тіні, тремтячі, немов колишуться у вогні.

Я спробувала поворухнутися, але кожен рух відгукувався пекучим болем. Навіть вдих давався важко, немов тисяча голок одночасно впивалися в тіло. Перші... Дуже сподіваюся, що я нічого собі не зламала...

Чорні фігури вже майже наблизилися, але в останню мить земля здригнулася, і з-під її поверхні стрімко виросли високі стіни. Вони з глухим тріском зметнулися вгору, огортаючи мене в міцний кам'яний захист.

— Ти поранена?

Голос Рузана донісся до мене крізь шум крові у вухах. Наступної миті він уже був поруч, міцно підхопивши мене за плечі й допомагаючи піднятися.

— Не сильно... напевно, — прошипіла я, морщачись від болю, коли встала на ноги. Кожен рух відгукувався пульсуючим болем у спині та боках. — Потрібно переноситися. Зараз!

Рузан на частку секунди завмер, немов зважуючи всі ризики. Але швидко прийшов до тями, кивнув і, сунувши руку в рюкзак, який дав йому Влас, витягнув звідти два гладких камені. На кожному виднілися вигравірувані руни, що ледь помітно мерехтіли у світлі вмираючих магічних стін.

Він простягнув один мені, другий залишив у себе.

— Так надійніше, — пробурмотів він, радше для себе, ніж для мене, а потім, немов переконавшись у правильності своїх дій, підняв на мене погляд. — Нізащо не відпускай його. І мою руку теж, зрозуміла?

Я швидко закивала.

Захисні стіни, які лише мить тому стояли непохитними, почали вкриватися тріщинами. Глухі, зловісні звуки лунали з кожною новою тріщиною, а зверху над нами завив вітер, стрімко скручуючись у жадібну воронку.

Я неусвідомлено присунулася ближче до Рузана, мої пальці вчепилися в його долоню, поки іншою рукою я стискала камінь.

Чоловік не звернув уваги на мій порив — він заплющив очі, зосереджено бурмочучи назви рун. Слова спадали з його губ, наповнюючи повітря вібрацією сили.

Я відчула дивний тиск, ніби важкий камінь повільно опускали на мої плечі, позбавляючи можливості вдихнути на повні груди. Серце пропустило удар, світ завібрував, і наступної миті земля зникла з-під ніг.

Я не падала, але й не летіла.

Мене просто не існувало.

Сліпучий спалах різанув по очах, і перш ніж я встигла усвідомити, де знаходжусь, реальність знову захлеснула мене.

Я різко втягнула повітря.

У роті відчувався присмак заліза — я, мабуть, прикусила щоку. Горло зводило від підступаючої нудоти, а шлунок стиснувся в болісному вузлі, немов протестуючи проти різкої зміни простору.

— З тобою все гаразд? — голос Рузана звучав глухо, але в ньому чулася щира турбота. Він міцно взяв мене під лікоть, не даючи впасти на землю.

— Чудово, — я слабко посміхнулася, борючись із підкотившоюся нудотою. Нутрощі звело болісним спазмом, ніби мене щойно перевернули навиворіт і сунули назад.

— У перший раз у всіх так, — співчутливо зауважив він, обережно погладивши мене по спині. Від цього руху по шкірі пішли мурашки, але стало трохи легше.

Я зковтнула і, піднявши каламутний погляд, повільно озирнулася. Навколо стояли дерева — темні силуети гігантів, що затуляли небо. Ліс. Ми були в лісі.

— Де... ми? Скільки часу? — голос мій пролунав слабко, але Рузан почув.

— Ми поруч, — коротко відповів він, пильно дивлячись кудись уперед. — Бігти зможеш?

Я шумно втягнула повітря, закинувши голову назад, і кілька разів глибоко вдихнула. Груди все ще здавлювало від недавнього перенесення, але якщо я зараз дозволю собі слабкість — ми загинемо.

— Навіть якщо й ні, все одно побіжу, — хрипло видихнула я.

Рузан кивнув, і, не гаючи ні секунди, ми зірвалися з місця.

Бігти лісом було важко: коріння дерев стирчало із землі, чіпляючись за ноги, гілки чіпляли одяг, а низькі чагарники розривали простір колючими лапами. Але найстрашніше було не це.

Я відчувала їх.

Чорні тіні.

Вони були скрізь. Я знала, що вони слідують за нами, крадуться між дерев, сочаться в повітрі, ховаються в самій темряві. Ніби ліс, колись живий і рідний, тепер належав їм.

Дихати ставало важко.

Але незабаром між деревами промайнули обриси старих напівзруйнованих будинків. Серце тьохнуло.

Старий Мис.

Далі виднівся застарілий міст, що скрипів під поривами вітру, а біля самого берега, хитаючись на хвилях, спочивав корабель.

На вигляд він здавався старим, пошарпаним часом і солоними вітрами, але в ньому відчувалася надійність. Торговий корабель був невеликим — не таким, на якому перевозять зерно або зброю. Найімовірніше, його власник, Яфас, возив цінні дрібні товари — прикраси, амулети, можливо, рідкісні магічні артефакти.

Хоча... артефакти?

Настороженість кольнула мене.

Торговці не ризикували брати з собою на борт предмети, просочені магією. Усі знали, що якщо зібрати занадто багато зачарованих речей у закритому приміщенні, можна отримати хаос.

Ми обережно сповільнили крок біля одного з напівзруйнованих будиночків, озираючись на всі боки.