Читати книгу - "Фортуна на всю котушку, Ірен Кларк"

Якщо раніше в мене були сумніви, чи міг Андрій серйозно зацікавитися мною, то тут — жодних сумнівів. Цей не міг. Узагалі. Навіть гіпотетично. А він, між іншим, сидить навпроти, згодовує мені тістечка, дивиться нахабно і, схоже, відверто нудьгує. Виникає логічне запитання: навіщо?

Оце «навіщо» і не давало мені спокою. Я почала розмовляти, сподіваючись, що він розговориться. Він і справді говорив охоче, от тільки ситуація яснішою не ставала.

Нарешті тістечка було з’їдено, кава випита, і я вирішила: час змотуватися. Незалежно від того, зрозуміла я щось чи ні.

— Мені вже час, — піднялася я.

— Я тебе проведу.

— Краще не треба, — швидко відповіла я. — Батьки повернулися з роботи, побачать вас — і почнеться допит. Запишіть телефон, — додала я, намагаючись, щоб голос звучав прохально і трохи зніяковіло. І навіть спробувала почервоніти. З тріском провалилася.

Я назвала номер. Перші цифри дійсно були мої, а ось останні чотири — чиста вигадка. Він кивнув, нічого не записавши. Мабуть, або покладався на свою пам’ять, або дзвонити не збирався. Другий варіант здавався більш правдоподібним.

— Подзвоню, — сказав він.

І поки я не зачинила за собою двері кафе, спиною відчувала його погляд.

Опинившись на вулиці, я привітала себе з тим, що так легко від нього звільнилася. Але сумніви залишилися.

Щось у його поведінці було не так.

Хоча… Чому не так? Зустрів дівчину, яка здалася йому привабливою, потягнув у кафе, поспілкувався, зрозумів, що на вулицях таких «щасть» хоч греблю гати, — і злився. Логічно? Логічно. Тобто я не виправдала його сподівань?

Ну, нічого собі.

Теж мені, мрія всіх чоловіків…

Так, годі, треба викидати цього типа з голови. У мене зараз купа важливіших справ. Ось, наприклад, після зустрічі зі слідчим питань стало тільки більше. Як би я не намагалася мислити раціонально, виходило в мене це, скажімо так, не дуже. От Андрій би точно вже все розклав по полицях.

— Так, негайно забудь про цього брехуна! — повчала я своє відображення у дзеркалі. — Він тепер хай буде десь окремо від тебе, десь далеко, бажано на іншій планеті.

Не знаю, до яких ще глибоких висновків я б дійшла, якби, бігаючи по квартирі, раптом не поглянула у кухонне вікно.

Біля мого під’їзду завмерла чорна «БМВ». Раніше я її тут не бачила, але це ще нічого не означає. Може, просто гості до когось приїхали. А може…

Я п’ять хвилин свердлила машину поглядом, наче могла телепатично змусити її пояснити, що вона тут забула. І ось вікно авто прочинилося. Я побачила водія. Точніше, верхню частину його обличчя у профіль. І мені цього вистачило.

Олексій.

Звісно, можна уявити, що він випадково сюди приїхав. Але я не настільки наївна.

"Ось і причина нашого більш ніж спокійного прощання" — промовив мій внутрішній голос.

Ще хвилину тому я переживала через свою неспроможність щось робити, а тепер мені було реально страшно. Що він тут забув? Чому така наполегливість?

Логічно було б залишитися вдома. Нехай собі сидить у машині хоч до старості.

Але логіка — це не про мене.

Я схопила сумку, вискочила з під’їзду й майже бігцем рушила до машини, згораючи від цікавості. Олексій вийшов, зачинив дверцята, привалився до них спиною й безглуздо посміхнувся:

— Здається, я без тебе жити не можу.

— Негайно забирайтеся звідси, — зашипіла я, підходячи ближче. — Ви що, не розумієте? Я вас бачити не хочу.

— Шкода. Але доведеться.

— Я поліцію викличу! А ще нажалюся своєму хлопцеві, і він вам ноги переламає.

— Це навряд чи, — зітхнув Олексій. Я подивилася на нього уважніше й… Так, погоджуюся, навряд.

— А поліція не вразиться, — додав він. — У них там убивства одне страшніше за інше, а тут така дрібничка.

Не посперечаєшся.

— Поїхали купатися, — запропонував він раптом. — Я знаю гарне місце…

— Йдіть до біса! — гаркнула я. — Ви мені не подобаєтеся і ніколи не сподобаєтеся. Терпіти не можу таких, як ви! Думаєте, всі дівчата повинні кидатися вам на шию?

— Не приведи Господи, — цілком серйозно відповів він.— Гаразд, план «А» летить до біса, — заговорив він, наче сам із собою. — Приступаємо до плану «Б».

І тут схопив мене за плече. Сильно.

Я подумки вже бачила майбутні синці, але замість того, щоб заволати, чомусь запитала:

— А що таке план «А»?

— Познайомитися, увійти в довіру, розташувати до себе. Щоб бути ближче нікуди.

— Круто, але не спрацювало, — пирхнула я.

— І слава Богу, — відповів він, не звертаючи уваги на сарказм. — Сопливе дівча — боже покарання. В голові одні дурниці, а в ліжку капризи.

Я моргнула.

— А план «Б»?

— Ще не придумав. Але є час. Сідай у машину.

— Ага, знайшов дуру, — спробувала я вирватися. Безрезультатно.

Двір, як на зло, був порожній. І приходити на допомогу було нікому.

— Добре, йдемо до тебе, — запропонував він.

— У мене батьки, — спробувала натякнути я.

— Ти живеш сама, а батьки в сусідньому місті.

Оце вже справило враження.

Олексій тим часом уже тягнув мене до під’їзду. Він поводився по-дурному, але за цим точно щось стояло. Навряд чи бажання пограбувати мою квартиру.

Страх боровся в мені з цікавістю.

Коли страх переміг, було вже пізно.

Ще на сходах він відібрав у мене сумку, дістав ключі й почав відчиняти двері, однією рукою продовжуючи мене тримати.

І тут сусідські двері відчинилися.

Дмитро Іванович, літній чоловік із військовою виправкою, власник двох пекінесів, вийшов вигуляти своїх вихованців.

— Здрастуйте, Євочко, — усміхнувся він.

— Не дури, — шепнув Олексій.

Я кивнула сусідові, швидко оцінивши ситуацію: два пекінеси та пенсіонер проти цього громили… Сили явно не рівні.

Хоча єдине, що мене втішало, — Олексій розумів, що його помітили.

А за мить я вже стояла у своїй квартирі.