Читати книгу - "Фортуна на всю котушку, Ірен Кларк"

Олексій замкнув двері, поклав ключ у кишеню, пройшов на кухню й сів на стілець.

— Вигадав свій план? — пирхнула я. — І що робитимеш далі?

— Душу з тебе витрясу, — сказав він без особливого ентузіазму.

Я натиснула п’ятою на тривожну кнопку біля дверей і багатозначно мовила:

— Не квапся. Зараз приїдуть хлопці з автоматами, от тоді й подивимося, що ти скажеш.

Блеф був чистої води. Тривожну кнопку давно відключено, а квартиру на охорону, вискакуючи з дому в праведному гніві, я не поставила.

Олексій кивнув, закурив і спокійно сказав:

— Зачекаємо.

Я потопталася на порозі й зрештою теж пішла на кухню.

— Хто ти і що тобі потрібно?

— Поставити кілька запитань і почути чесні відповіді.

— І все? Навіщо було влаштовувати цей цирк?

— То що, хлопці у бронежилетах скасовуються? — Олексій втягнув дим і витягнув руку. — Попільничку дай.

Я хотіла відрізати, що в мене не курять, але замість цього дістала з шафи попільничку й поставила перед ним.

— То що за запитання?

— Ти була в будинку, коли вбили твого колишнього. І залишилася жива. Перше запитання: чому?

— Це не за адресою, — знизала я плечима. — Але ось варіант: убивця хотів підставити мене.

Олексій посміхнувся так, що я одразу зрозуміла — відповідь була, м’яко кажучи, невдалою…

— Твій колишній вдерся до квартири Бритого, убив його і прихопив дещо з сейфу, — неквапливо вів далі Олексій. — А вже за кілька годин він чомусь прямує до тебе, де йому проломлюють череп, а тебе просто присипляють снодійним. Зверни увагу: не вбивають. Якось підозріло, тобі не здається? Дуже схоже на підставу. Причому, той, хто це зробив, чудово знав, що твої родичі тебе відмажуть. Ще один цікавий момент: твій колишній, схоже, не приніс із собою те, що витягнув із сейфу. Але, підозрюю, що він тобі встиг сказати, де сховав цю штуку. Саме тому ти досі дихаєш. Все так? — Олексій уважно глянув на мене.

— Ні. І в мене теж є питання: тобі яке діло до всього цього? Навіть якщо ти зараз розмахуватимеш переді мною посвідченням, я все одно не повірю…

— І правильно зробиш, — весело перебив він. — Хоча посвідчень у мене з десяток. Але от те, що твій колишній поцупив із сейфу, мені потрібно до зарізу.

Я витримала театральну паузу, а потім сказала:

— Один знайомий казав, що Бритий — бандит, хоча останнім часом працював, так би мовити, “чесно”.

Олексій криво усміхнувся.

— А його дружки ще ті святі, так? До речі, ти ж один із цих дружків? Він сам отримав за заслуги. 

— А сестра його теж “за заслуги” отримала? — різко перепитав Олексій. — Це твої дружки її вбили?

— А ти справді думаєш, що я можу змусити когось убити людину?

— По-моєму, — знущально відповів він, — придумати такий план було не просто, і допомогти в цьому могла лише одна людина — ти.

Отут у мене щелепа й відвисла. Дурепою мене вважати — окей. Сопливим дівчиськом — ну, нехай. Але таке?.. Йому справді спало на думку, що я можу когось підштовхнути на вбивство? Це вже така дурість, яку розумній людині мало б бути соромно озвучувати. Але він говорить серйозно, ще й з таким виглядом, ніби читає прогноз погоди.

Олексій засміявся і відсунув попільничку.

— Ти що, ідіот? — образилася я.

— Та будь-хто, глянувши на тебе, вирішить: ніякого відношення до вбивства ти не маєш, — заговорив він спокійно. — Я спочатку теж так подумав. Красива, улюблена донечка, успішна бізнес-леді… Така собі квіточка. А от квіточки, між іншим, бувають ще тими отруйними рослинами.

— Окей, допустимо. Але щоб звинувачувати людину, має бути щось серйозніше за твої домисли.

— Аргумент серйозніший нікуди, — посміхнувся він. — Ти жива. І байку про підставу з боку якоїсь там ревнивої коханки мені можеш не розповідати.

— А в мене іншого пояснення немає, — невпевнено сказала я.

— Справді? — підняв він брову. — А от у мене є варіант. Хочеш почути?

— Не дуже, — я аж напружилась.

— А я все одно скажу. Думаю, ви самі розіграли спектакль зі снодійним. Бо чудово розуміли, що можуть виникнути запитання: хто, що, кому і навіщо розповів. А так — ти жертва, тебе підставляють, братик тебе відмазує, а ти далі граєш бідну овечку. Тим часом десь тихенько лежить те, що Сергій виніс із сейфу. Так от, моє питання: де твій спільник?

— Ти зараз про що? — похмуро перепитала я.

Те, що він сказав, не вкладалося в голові, і водночас… мало свій сенс. Це й було найстрашніше.

— Інакше не складається, люба, — глузливо відповів Олексій, нахилившись так близько, що я відчула запах його одеколону. — Я, знаєш, не фанат бити жінок, але твій гарненький личок цілком можу перетворити на криваве місиво, так що краще одразу скажи правду.

— Ну, давай, — зло відповіла я. — Перетворюй. Тільки ось невдача: я набрешу тобі три короби зі страху. Я не знаю, що взяв Сергій із сейфу і не знаю, хто його вбив. Але він був моїм чоловіком, хоч і колишнім… і я досі бачу його тіло на підлозі.

Я стиснула зуби і замовкла.

Олексій дивився на мене. Я — на нього. Він першим відвів погляд.

— Окей, допустимо, ти кажеш правду. Але суть від цього не змінюється. Ти можеш не знати, хто вбивця, — Олексій відкинувся на спинку стільця і додав: — Якщо твої слова про колишнього чогось варті, ми можемо допомогти один одному.

— Ага, — сухо усміхнулася я. — Один уже допомагав.

— Ти про Грома? До речі, яким боком він тут намалювався?

— Думала, випадково. А виявилося, що він був одружений із сестрою Олега. Крутився біля мене, бо його теж цікавило те, що забрав Сергій. Він думав, що мені лишили якусь підказку. І що вбивця Сергія теж так вважає…

— От навіщо він записався тобі в охоронці. Ідіот… Анька теж загинула, але ти чомусь жива. Це щось та й означає.

— Сьогодні жива, а завтра — хтозна, — зітхнула я.

— Якщо тебе не вбили разом із колишнім, значить, у цьому є сенс. А може, Гром тут не просто так?