Читати книгу - "Anarсhy in the Ukr. Луганський щоденник"

«Привіт, – сказав він мені, – ти мене пам’ятаєш?» – «Привіт, – відповів я йому насторожено, – пам’ятаю, ясна річ, тільки не пам’ятаю, як тебе звати». – «Ярема, – назвався він. – Пам’ятаєш, ти колись приїздив сюди, ми ще напились, ти тоді сказав, що я схожий на Моррисона?» – «Точно, – згадав я, – пам’ятаю. І брата твого пам’ятаю – він у сортирі заснув». – «У душі». – «Точно – у душі». За дев’ять років Ярема майже не змінився. Не знаю, як я. «Давай знову нап’ємося», – запропонував я. «Давай, – погодився він, – давай у четвер – я запишу тобі нормальної музики». – «Домовилися», – сказав я. Ну – що я говорив на початку?

Ярема приїхав на потужному легковику й привіз мені штук тридцять дисків із нарізаними на них записами, в основному це була музика пізніх шістдесятих, ранніх сімдесятих, про деякі з цих альбомів я лише чув, удома знайти їх було неможливо. «Я тобі ще запишу місцевої музики, – пообіцяв він, – тут купа команд, вони виступають у місцевих клубах, їх крутять по місцевих станціях, крім Мангеттена, їх майже ніде не знають, це справжня кльова музика». «А що це за місцеві станції?» – поцікавився я. «Я тобі розкажу», – сказав він, і ми поїхали в болгарський клуб на дискотеку Юджина.

Дискотека Юджина складалася з того, що приходив сам Юджин і ставив музику, яка подобалась особисто йому. Це була ніби гарантія якості, клуб був забитий болгарами, циганами, радянськими євреями і євреями просто. Юджин переважно ставив ска й циганський фолк, по телевізору над баром показували його виступи з «Gogol Bordello», болгари пахли пивом. Через сорок хвилин ми поїхали в інший бар. «Поїхали, – запропонував Ярема, – я знаю тут одне місце, його тримає колишній власник радіостанції, про яку я тобі розповідав, там теж крутять лише його улюблену музику, уже заради цього туди варто поїхати». Це добре, подумав я, що кожен крутить свою улюблену музику. Головне, щоби її на всіх вистачило.

Ця станція існувала довгий час виключно за рахунок благодійних внесків. Щороку вони проводили збір коштів серед слухачів, кожен давав, скільки вважав за потрібне, власники станції пояснювали – хочете ще рік слухати нашу музику, дайте нам бабла, багато нам не треба, просто аби проплатити всі необхідні рахунки. Вони крутили настільки хорошу музику, що кожного року їм вдавалося зібрати потрібну суму. Мене це вразило, по-моєму, це було правильно. Справжні тобі комуністичні принципи існування музичного простору. «Власник станції, – розповідав Ярема далі, – сам вів одну програму, я їх завжди слухав, у них була лише якісна музика, багато музики з шістдесятих і сімдесятих, вони її крутили цілодобово. А одного разу до них у студію прийшов Бьордон». «Як Бьордон?» – не повірив я. «Так, він живе тут поруч, це ж Мангеттен, – пояснив Ярема. – Тут усі живуть поруч, вийшов гарний ефір, вони просто сиділи цілу ніч і про щось говорили, найбільше мене вразила історія про те, як Бьордон мав виступ у в’язниці, де сиділи самі чорні, Бьордон стрьомався, але коли почав грати, то все стало на свої місця, вони його прийняли. Бьордон говорив, що багато чого в той момент зрозумів. А тепер власник станції відкрив цей бар, приніс туди купу своєї музики, іншу музику він там крутити забороняє». «А там Бьордон є?» – запитав я.

Барменша була відьмою, так, принаймні, стверджував Ярема, вона наливала нам пиво, виводячи піною на його поверхні пентаграми. «Пішли», – нарешті сказав Ярема, ми пройшли в коридор і побачили там великий музичний автомат, заправлений сотнею найкращих у Мангеттені дисків, вигребли з кишень увесь дріб’язок і всипали його в нутро автомату. Вистачило на двадцять композицій, по баксу за мелодію. «Давай, – сказав я, – натискай, що ти хочеш». Він довго копався, гортаючи диски туди й назад, ретельно добираючи кожен трек, урешті сказав: «Залишилося ще десять. Тепер ти».

Що я насправді хочу почути, не лише тепер, не лише в цьому барі з відьмою за шинквасом, а взагалі – що я прагну почути, чим би хотів наповнити ефір, якби мав таку можливість? Десять треків – це близько сорока хвилин музики, сорок хвилин часу, за цей час зі мною може статися що завгодно, за цей час автомат має пропустити крізь себе десять чиїхось голосів, десять життів, переплітаючи їх із моїм голосом і моїм життям. Я подумав і натиснув десять перших кнопок, що трапилися під руку.

Завжди збуджуюся, слухаючи музику. Коли читаю книги, зі мною такого не трапляється, як правило, коли книга подобається, я намагаюсь якомога скоріше добити до кінця, щоб дізнатися, чим усе закінчується. Якщо ж не подобається, мовчки відкладаю вбік. Щоправда, потім якийсь час відчуваючи докори сумління. З кіно ситуація теж проста – я чекаю завершення фільму, виявляючи більш-менш помітну активність під час постільних сцен, мені щоразу цікаво, як вони це роблять, це вся реакція. Те саме з театром – у театрі я почуваюся невпевнено, я боюся, що актори кожної миті можуть забути слова і збитися, мене це напружує, але не збуджує. У театрі я люблю буфети. Натомість музика. Нікому ніколи не подобалась музика, яку я слухаю. Крім мене, ясна річ. Музику я намагаюся слухати вдома й без свідків, мене розриває від образи й розпачу, коли хто-небудь підходить і вимикає музику, яку я слухаю, яка мені подобається, мою, чорт забирай, музику. Я б теж хотів мати власну станцію, я крутив би там лише те, що подобається мені, щороку я звертався б до потенційних слухачів із проханням скинутися на пенсію податковому інспектору, ходив би зранку з кварталу в квартал, від дверей до дверей, говорячи: «Привіт, я той самий чувак, який крутить для вас кльову музику, мене знає Бьордон, можете чимось мені допомогти?» Кожен із них мав би своє персональне право послати мене подалі, кожен із них мав би чудесну нагоду цим правом скористатися.

2. Neil Young. Rockin’ in the