Читати книгу - "Літа зелені, Арчібальд Джозеф Кронін"

й, нарешті, почав вірити, що він їх таки вчинив, хоч, справді, нічого путнього ні разу не зробив. Батьки його були досить заможними — в компанії з двома дядьками тримали вони колись велику гуральню в Глен-Невісі. В сімейному альбомі я бачив пожовтіле фото юнака з рушницею та двома гончими на ганку солідного будинку. Я дуже здивувався, коли мама ( казала, що це фото дідуся, котрий стоїть на порозі, в якому виріс і, зітхнувши, додала: «Гау були колись веселими й поважаними людьми, Робі». Великі податки розорили сім’ю, і дідусь, в той час ще зовсім молодий, змушений був стати підручним механіка в Лівенфорді. Одначе він так і не «вивчив свого ремесла» — невистачило терпіння, і змушений був одружитись. Та каятись йому не довелось, бо дружина, хоч і проста жінка, любила його до нестями і примусила його взятися за справжнє діло, тобто, торгувати залізом. Дід прогорів, але носа не похнюпив: працював по черзі клерком, батраком на фермі, столяром, драпірувальником, касиром на пароплаві і, нарешті, за допомогою людей, що знали його сім’ю, улаштувався, як і його улюблений поет, акцизним на таможні[13].

Розчарованість у собі, вміння заводити друзів та постійна наявність спиртного «під рукою» зробили його ласим до випивки; проте він завжди знав міру, а потяг до пляшки з’являвся в ньому здебільшого в критичні хвилини життя, коли він, як той лев, кидався на захист мене, або... та про це ви почуєте потім.

Зараз його гнітила підступність бабуні і, звичайно, це й було приводом для випивки.

—  Одна особа, — заявив дід, — жити мені не дає з того часу, як приперлася в наш дім. Та ми ще покажемо їй, де раки зимують. «Занапастить Мардока!..» — процитував він, грізно розмахуючи люлькою. — Диви, диви, он іде «Король островів»... Він ходить навкруг всієї Шотландії... Чудове судно.

Повз нас пройшов красивий пароплав з безліччю пасажирів на борту; весь він сяяв проти сонця, прикрашений прапорцями, а з товстих труб шугали дві хмари диму: джазова музика линула з нього, краючи серце журбою. Бідні, нікому не потрібні бродяги, як би хотіли ми опинитись на цьому судні!

— Спочатку, — гірко продовжував дідусь, — коли я після смерті дружини переїхав у Ломонд В’ю, ця особа корчила з себе мого друга: штопала мені шкарпетки і навіть гріла капці на вогні. Далі почала вимагати, щоб я кинув палити, — бо тютюн, бач, смердів їй. Я відмовився. Отоді все й почалось. З того часу вона дихати мені не дає. А чом же й ні?! Вона ж тут незалежна! Обідає внизу, разом з ними, й газету спершу їй підносять, а вже лиш потім шпурляють мені. В суботу ввечері готують для цієї пави теплу воду, а щоранку вона перша суне в ванну. Ти знаєш, хлопче, від такого клятого життя і сказитися можна!

А рядом пропливали нові й нові судна: баржі, шаланди, річний пором, що ходить поміж пристанню й косою, старезний пароходик з Інверері та гарна «Королева Александра». За нею продвигтів гігант — «корабель-бойня», збудований братами Маршаллами для торгівлі з Аргентіною. Він пройшов важно й повільно, а на містку його, як пояснив дідусь, стояв сам лоцман. Я заздро проводжав це судно, аж доки воно перетворилось на маленьку цяточку на багряному вечірньому обрії.

Дідусь міркував уголос:

— Де ще знайдеш ти корабель, як у цих Маршаллів, де річка краща за наш Клайд, хто зна поета більшого, як Роберт Бернс?!. Та... один шотландець віддубасить трьох англійців, навіть якщо другу руку заломити йому назад!.. А от з жінкою впоратися всякому чоловікові важко... — Довга пауза. Нараз дідусь стрепенувся й з усієї сили ляснув себе по лобі:

— Знайшов!.. Тепер ми провчимо ту стару відьму...

Я здригнувся від несподіванки, бо перед очима в мене й досі маячив красунь-корабель, на якому я уявляв собі дідуся й себе. Я гадав, що дідусь теж цим заклопотаний. Та де там! Очі його горіли, і навіть його випнутий ніс сяяв якоюсь дивною рішучістю. Дід підхопився.

— Ходімо, хлопче. Завдамо їй перцю. Буде ще вона у нас гопки скакати!

Поки він підтюпцем тягне мене за собою, я хочу дати вам ще одне пояснення. На шотландській говірці «завдати перцю» — значить придумати якусь незвичайну помсту, від якої й чортам у пеклі стало б тоскно.

— Куди ти йдеш, дідусю?

— Перш за все, до тих клятих Антонеллі. — І щоб я не подумав, що він зсунувся з глузду, лукаво пояснив: — 3 чорного ходу.

На мене аж дрижаки напали, а дід метнувся в двір Антонеллі. Через хвилину він вибіг звідти — слава тобі господи! — живий і здоровий і навіть з дивною посмішкою на вустах. Ми знову рушили в пітьму, і, на моє велике здивування, дід чомусь завертав у найглухіші вулички.

Раз у раз зиркав я на нього і міркував: чому це він так прямо і рівно ступає, немов вантажник, що носить вантаж на голові? Нараз капелюх його знявся і знову сів на голову сам по собі. От чудасія! Та раптом я помітив тоненький хвостик, що вислизнув з-під крис капелюха й скрутився бубликом, заплутавшись у гриві дідуся. Я зрозумів: там був Ніколо!

Я остовпів від здивування, а дід лукаво пояснив:

—  Він добре знає мій капелюх. І заманити його туди вдалось одразу.

Десь перед восьмою годиною, коли вже зовсім стемніло, добрались ми додому. Тут я й збагнув кмітливість дідуся — адже в четвер о пів на восьму батько сидів на зборах Будівельного товариства. Таким чином, ніхто не бачив, як ми шаснули в кімнату дідуся.

Ніколо зовсім видужав. Він до нас добре звик, і тому був напрочуд спокійний. Крім того, його сильно вразила дідусева кімната. Він вештався по ній, явно дивуючись химерним і небаченим речам. Певно, його недавно годували, бо коли дід простягнув йому м’ятну пастилку, він тільки пчихнув у відповідь.

Дідусь байдуже споглядав мавпочку. Вигляд у нього був дуже гідний і величний; він чомусь пильно прислухався.

Дев’ять годин... На сходах почулося човгання бабуні, що піднімалась до своєї спальні. Дід зірвався з місця, мов навіжений, схопив Ніколо й кинувся в двері. За мить він повернувся, але без мавпи.

Я зблід. Тільки тепер я зрозумів підступний задум старого