Читати книгу - "У полоні Фонду, Crown Horror"

  — ХТО ТУТ? ФЕДІР, ЗНОВУ КРАДЕШ БОРЯРИШНИК? Гей, куди біжиш, навіщо?   — Голоси злилися в один і він, узявши наступний флакон, кинув його у бік дверей, та промазав.

***

Видіння пройшло і Емі з жахом усвідомила, що знаходиться у морзі. Незрозуміла кістлява істота, що встала з кушетки, потягнулася до неї, а слідом ще декілька.

  — Допоможіть, хто небудь!   — Закричала дівчина, та тіні її не чули. Маска був правий: не варто було покладатися лише на їхню допомогу. Вона відчувала, щомогла зробити щось, та не могла пригадати, що саме.

***

  — Як це сталося, ви бачили те саме, що і я?   — Вухастик стояв у здивуванні і дивився на дзеркало, якого раніше не помічав.

  — Так. Раніше мені не доводилося зіштовхуватися з хворобами розуму, я не знав, що вони можуь давати такий ефект.

Під час чергової галюцинації Плюшевий підбіг до уламків, а коли Лікар до нього підійшов кинув у його бік якийсь дивний камінь червоного кольору. І як так вийшло, що він узяв саме цей камінь і потрапив ним у дзеркало? Воно поглинуло камінець, а потім ведмедик побіг прямо на скло і пройшов наскрізь. Поверхня дзеркала змінилася: тепер за нею була дорога, що проходила крізь ліс.

  — Ну що, йдемо за ним?   — Вухастика наслідки не лякали.

  — Немає сенсу. Я не можу йому допомогти.

  — Давайте для початку просто його знайдемо, щоб він не покалічив себе, а потім подивимося, що можна зробити.

Світ по той бік скла був дуже схожим на ліс, та навіть 1048 А, що жодного разу не був на вулиці, відчував, що це не свобода. Дорога була асфальтованою, проте безлюдною. Йдучи далі вони виявили сіру пошарпану будівлю, відмежовану від решти світу парканом. Поруч з трохи відкритими іржавими воротами була прибита дерев'яна табличка з написом "-р--атн- --кар-я но--р 6", а нижче був намальований червоний хрест та схил. У цілому цей малюнок нагадував могилу.

  — Дивний малюнок, я ніколи не бачив такої блідої фарби.

  — Це не фарба, це кров.

Діалог урвав звук шаркання: на зустріч Лікарю та Вухастику повзли незрозумілі істоти без обличь та задніх ніг.

  — Як гадаєте, це хворі чи просто галюцинації?

  — У цих істот немає оранів та обличчя, я не розумію, живі вони чи ні.   — На диво 049 теж перейшов на жести, бо привертати увагу гуманоїдів нікому не хотілося.

Ведмедик вбіг у будівлю першим, Чумний слідом. Вони зачинили двері на замок сподіваючись, що на першому поверсі немає розбитих вікон.

  — Навіть якщо ми знайдемо твого творця, як нам вибратися звідси?

  — Дзеркало. Як прийшли, так і підемо, тільки треба знайти Плюшового і якесь дзеркальце.

Будівля мала форму хреста. У кінці коридору були сходи, праворуч   — крило з написоп "палати пацієнтів", ліворуч табличка стерлася, тож неможливо було нічого прочитати.

У лівому крилі розташовувалися туалети, душові, кухня та столова, не було ніяких пошкоджень, тільки шар пилу.

Праворуч лишилися сліди від вдерей, яких зараз не було. Далі вузікий коридор з чотирнадцятьма палатами, там стояло кілька канап довкола маленького столу. На столі валялися шахмати, шахи і карти. Доречі, карт було лише вісімнадцять і вони мали дві масті: червоний хрест і чорна чаша зі змаєю.

  — Дуже дивно.   — Сказав 049, оглянувши палати.   — Серед цих хворих чомусь жило двоє лікарів.

  — Ну, це місце доволі далеко від цивілізації, де б їм ще бути?

  — Та ж не у палатах.

  — А у мене таке відчуття, що тут узагалі лікарів не було.   — Показуючи це однією лапою іншою він тримав двох джокерів: на червоній масті блазень у чорній гамівній сорочці, на чорній масті такий самий. Ці дві карти валялися біля колоди, наче не були гральними.   — Тут усі якісь божевільні, і тепер 1048 застряг у цьому божевіллі, а якщо він лишився на вулиці...

  — Подивимося на другому поверсі. У мене погане передчуття щодо цього місця.

Другий поверх було побудовано як перший, тільки виглядав він акуратніше. На табличках були вже інші написи "кім--ти дл- пер--н-л-" та "кі-н-а-а ві-по---ку"".

Майже одразу вони знайшли Вухастика: сидів навпроти залізних дверей з навісним замком і дивився у підлогу.

  — Як ти себе почуваєш?   — Почувши голос ведмедик здригнувся і підвів голову.

  — Ти прийшов вбити мене?   — Лапки тремтіли, а очі від видінь потемнішали.

  — Я прийшов допомогти, навіть якщо поки що не знаю як. Знайдемо спосіб, це мій обов'язок.

  — Ви усі кажете, що хочете допомогти, ви гадаєте, що робите ще для добра, навіть якщо хтось стікає кров'ю у вас на очах.

  — Ков, гнилі органи, люди, приречені на смерть. Так, я справді це бачив, і не один раз, завжди є ризик, що пацієнт загине. Та скільки крові б не пролилося і якою б безнадійною не була б ситуація, неможна полишати роботи. Якщо я не наважуся кинути виклик хворобі, цього ніхто не зробить.