Читати книгу - "Ольга Токарчук. Останні історії"

Я куйовдила йому волосся, хоча знала, що йому це не дуже подобалося. Відразу поправляв його долонею, зачісував догори. Певно, не любив, щоб до нього торкалися, струшував мої пальці зі своєї шкіри, затримував мої долоні в своїх. Його нестримність перетворювала мене на слабку жінку.

Коли він йшов вранці на роботу, я щіткою зчищала йому з пліч порошинки. Чекала його на обід. Хотіла мати від нього дитину. Я взяла на роботі позику і купила йому мотоцикла. Люди на вулиці відверталися від мене, не відповідали на привітання.

Тож я сиділа сама в його будинку, на околиці міста, у полі, нікого не бачила, ніхто не приходив до нас, і ми до нікого не ходили. Вечорами Мечик, клянучи і ламаючи пера, писав рапорти, потім випивав сто грамів горілки, і ми йшли до ліжка. Вранці голився, обливався одеколоном, робив балаган, а я залишалася і довго стелила ліжко, шукаючи там його запах. Петро зник із моїх думок. Пополудні я вистоювала перед дзеркалом. Халат зсувався з пліч і засинав на підлозі. Я була свідком, як кожен день залишає сліди на всьому, через що прослизне. Я бачила, як змінюється моє тіло, як м’якшають форми. Шкіра м’яко вкриває кості, огортає їх повстяною торбинкою, стає на один розмір завелика, ніби тепер кісткам потрібна зручність, якої не зазнали замолоду. Стегна, які були зграбними, вкритими смугами м’язів, в’януть, вкриваються нерівними грудками жиру, живіт пнеться до переду, круглий, як біла м’яка булка; груди стають легкими, замшевими на дотик, делікатні, як м’ясисті пелюстки водяної квітки. Я стаю крихка, найохочіше сама себе взяла б в обійми і притулила, погладила чутливі плечі та груди, делікатно поклала б на ліжко і колисала, шепотіла. Пучкою пальця малювала б контури очей і вуст, доторком розгладжувала б усі зморшки. Так само я пізнавала тіло свого коханця. Темні вуста, таємницю пахв, м’який пагорбок Венери, лагідний і невинний, коли б не тріумф геніталій, м’яка вологість паху, підошва стопи. Але тіла скінченні, нівечить їх усе: сон, постіль, одяг, потреба виходити з дому, неспокій.

Власна донька не хотіла впустити мене додому. Я стояла на сходах і стукала до дверей. Перехожі спостерігали за цією сценою зі змішаним почуттям співчуття і огиди. Такий сором, з молодшим від себе. Міг би бути її сином. “Відчини”, — шепотіла я у щілину між дверима й одвірком. Звідти виходив тільки запах напастованих сходів і печеного дріжджового тіста. Не відповідала. З навмисною жорстокістю перейняла мої обов’язки, у моєму фартуху готувала батькові обід. Петро, що робив тоді Петро? Може пив, може, напивався, і вона мусила тягнути його на ліжко і знімати з нього черевики. А може, байдуже читав газети і креслив на великих аркушах паперу нові розподіли годин.

Я тоді не здивувалася, я цього очікувала. Мій стан не мав нічого спільного з моїм серцем чи пожаданнями. Я інакше почала бачити, інакше чути, власне, це стосувалося розуму, а не тіла. Я по-інакшому розуміла події, звичайні факти укладалися в інші, ніж досі, візерунки, складні ланцюги причин і наслідків творили нові конфігурації. Все могло означати все, всюди був захований знак, призначений для мене, тільки я вміла його відчитати. Вже не існувало загальних подій, тих, які спільні для всіх, світ крутився тільки довкола мене. Для мене грали всі музиканти на радіо і на всіх каналах телебачення, і всі книжки у бібліотеці були написані тільки для мене, і одяг у крамничних вітринах був пошитий з думкою про мене.

Я не знала, що Мечик Карабінович попросив, щоб його звідси перевели. Він мені цього не сказав. Неодружений, він мав небагато речей, спакував їх в одну валізку, поклав на мотоцикла і поїхав.

!

Я вже не роздягаюся перед сном. Це зайві зусилля. Коли б порахувати всі ці дурні дії, виявилось би, що я провела рік і три місяці, застібаючи ґудзики, півроку розчісувала волосся, дев’ять місяців чистила зуби, чотири місяці протирала носовичком окуляри. Аж три роки я мила посуд, рік підмітала. Яке щастя, що Бог зробив нам цей розподіл годин так хаотично, що не треба було робити того всього підряд.

Сьогодні я, певно, спала стоячи і в одязі, бо вранці вже готова до роботи. Вдягаю тільки рукавички і виходжу надвір. Виходимо разом — сонце і я.

Коли я дивлюся на другий бік долини, на темний ялинник, який росте на тому узбіччі, мій погляд вирівнюється, як вусик жучка, і я сама, і моя пам’ять тягнемося за ним, розпорошуємося. Найдавніші спогади найлегше викликати, коли дивитися на щось близьке, на малі предмети, на добре знані речі. Чавунна попільничка, яка приїхала з нами, виглядає незламною, незнищенною. Петро розбиває нею горіхи. Тріскають під нею тверді шкаралупки, але на ній це не залишає жодного сліду.

Приходить за мною увечері, збирає до сумки мій халат, мої сукні та через порожній пологий риночок ідемо додому. Пише прохання, щоб раніше вийти на пенсію, і його милостиво задовольняють. Купує цей дім, високо над селом, куди не досягає дим із коминів і людські погляди, і туди відступаємо. Потроху виявляється, що ми чисті, як сльоза.

Дім — знищений і вологий. У непобіленій кімнаті стоять старі кросна. Пробує їх розкрутити і винести на стрих, але завмирає над ними з викруткою у руках. Замість того, щоб розібрати, старанно їх ремонтує. Робить нову основу, і в хаті з’являється кольорова пряжа. Тільки Іда протестує — має тепер до школи шмат дороги. Знає, що це через мене, і тому завжди дивиться на мене з ненавистю. Після канікул збирає свої речі в картонну валізку і їде до школи-інтернату.

Бачу через вікно, як Петро поміж ялинами в сонячній плямі вперше розбиває свої грядки. На скрині з’являється новий запис: “5.05.67 — квасоля ясь”.

І так живемо. Найчастіше він встає перший і робить дві кави. П’ємо їх спокійно, а шемрання радіо нам акомпанує. Маємо пса і двох котів. Нам вдається їх пережити. Пса, коли він помирає від старості, закопуємо за хатою. Сваримося через дрібниці. Час до часу Петро бере велику дерматинову торбу і їде до Вроцлава до дитини. У торбі — суха ковбаса, банки з джемом і медом, печена курка. Кладу туди своє печиво. Повертається пізно ввечері, останнім потягом і потім мусить йти пішки добрий шмат дороги під гору. Але торба вже