Читати книгу - "Крістіна"

Лебей ковтнув газованки й підвів погляд у небо.

— Триває Громадянська війна, і раптом настає «час броньованих кораблів». Потім — «час кулеметів». Далі не зогледишся, як ось уже «час електрики» і «час бездротового зв’язку», і нарешті — «час атомної бомби». Усе відбувається так, наче всі ці ідеї походять не від окремих людей, а від якоїсь великої хвилі розуму, яка ніколи не перестає пливти… якоїсь хвилі іншого розуму, що надходить з-поза меж людського.

Він подивився на мене.

— Деннісе, ця ідея мене лякає, якщо я забагато її обдумую. У ній неначе є щось таке… ну, однозначно нехристиянське.

— І для вашого брата настав «час продати Крістіну».

— Можливо. Екклезіаст сказав, що кожній справі під небом є своя година — час садити й час виривати посаджене, час війни і час миру, час скласти зброю і час збирати каміння. Погане на кожне хороше. Тож якщо в житті Роллі був «час Крістіни», то, можливо, настав і час для нього розпрощатися з Крістіною.

— Якщо так, то він мусив про це знати. Він був звіриною, а звірі дуже чуйно дослухаються до своїх інстинктів.

— А може, він зрештою просто втомився від неї, — закінчив Лебей.

Я кивнув на знак згоди, переважно тому, що вже хотілося йти, а не тому, що це пояснення цілком і повністю мене задовольняло. Джордж Лебей не бачив тієї машини того дня, коли Арні верещав на мене, що треба повертатися. Зате я її бачив. «Плімут» 1958 року не мав вигляду автомобіля, який тихо-мирно спочивав у гаражі. Він був брудний, пом’ятий, з тріщиною на вітровому склі, з майже відірваним бампером. Він скидався на труп, викопаний з могили й покинутий гнити на сонці.

Я подумав про Вероніку Лебей і здригнувся.

Немовби прочитавши мої думки (принаймні частково), Лебей сказав:

— Мені дуже мало відомо про те, як мій брат жив і що відчував протягом останніх років свого життя, але знаєш, Деннісе, я впевнений в одному. Коли він відчув, у 1965-му чи коли там, що настала пора відправити машину на відпочинок, він поставив її в гараж. А коли відчув, що час виставити її на продаж, він виставив її на продаж.

Джордж ненадовго замовк.

— І я не маю чого більше тобі сказати, крім того, що я вважаю, твій друг буде щасливішим, якщо спекається тієї машини. Я уважно до нього придивився, до твого друга. Зараз він зовсім не схожий на дуже щасливого юнака. Чи я помиляюся?

Це запитання змусило мене глибоко замислитися. Ні, зі щастям Арні був на «ви», причому завжди. Але, поки не закрутилося те все з «плімутом», він здавався принаймні задоволеним, ніби уклав з життям якийсь modus vivendi[61]. Не зовсім щасливий, але бодай придатний для роботи.

— Ні, — відповів я. — Не помиляєтесь.

— Я не думаю, що братова машина зробить його щасливим. Якщо вже на те пішло, то все буде якраз навпаки, — і він, наче прочитавши думки, що крутилися в моїй голові кілька хвилин тому, продовжив: — Знаєш, я не вірю в прокляття. І в привидів теж, і взагалі в надприродне. Зате я вірю, що емоції й події лишають по собі, як би це сказати… тривкий резонанс. Може бути навіть так, що емоції комунікують між собою за певних обставин, якщо обставини були достатньо дивними… так пакет з молоком насититься пахощами харчів зі спеціями, якщо лишити його відкритим у холодильнику. А може, це просто мої сміховинні вигадки. Може, мені просто було б легше на душі, якби я знав, що автівку, у якій подавилася на смерть моя небога й наклала на себе руки моя невістка, спресували в куб металу, позбавленого будь-якого значення. Імовірно, усе, що я відчуваю, — це гнівне прагнення зробити все як слід.

— Містере Лебей, ви казали, що найняли людину, яка доглядатиме за будинком вашого брата, поки ви його не продасте. Це правда?

Він неспокійно посовався в кріслі.

— Ні, неправда. Я збрехав під дією імпульсу. Мені не сподобалася думка про те, що та машина може повернутися в той гараж… наче дорогу додому знайде. Якщо існують емоції та почуття, що досі живуть, то вони живуть там, як і в самій тій істоті, — і дуже швидко він виправився: — У машині.

Невдовзі після того я попрощався й поїхав додому, світячи собі фарами в темряві й розмірковуючи над усім, що почув од Лебея. Цікаво було б дізнатись, чи для Арні мало б якесь значення, якби я розказав йому, що в тій машині з однією людиною стався нещасний випадок, який призвів до смерті, а інша всередині й померла. Насправді я здогадувався, що на нього це не вплине зовсім ніяк; по-своєму Арні міг бути достоту таким же впертим і непоступливим, як і Роланд Лебей. Цілком переконливо це довела гарна сценка між ним і його батьками, що розігралася через машину. Те, що він і далі відвідував курси автомеханіки в лібертівілльській шкільній версії ДМЗ[62], теж було тому підтвердженням.

Згадалося, як Лебей сказав: «Мені не сподобалася думка про те, що та машина може повернутися в той гараж… наче дорогу додому знайде».

Також він сказав, що брат возив її кудись на технічне обслуговування. А єдиним автосервісом в Лібертівіллі, де можна було робити це власноруч, був гараж Вілла Дарнелла. Звичайно, в 1950-ті міг бути ще якийсь такий, але я в цьому дуже сумнівався. У душі я вірив в інше: Арні ремонтував Крістіну там, де над нею вже працювали раніше.

Працювали. Саме в минулому часі. Через бійку з Бадді Реппертоном Арні тепер боявся її там залишати, тож, можливо, та дорога до минулого Крістіни тепер теж була закрита.

І, авжеж, ніяких проклять не існувало. Навіть Лебеєва ідея про тривкі емоції була дуже притягнута за вуха. Я сумнівався, що він сам у це вірив. Лебей показав мені давній шрам і промовив слово «помста». І то було значно ближче до правди, ніж якась надумана надприродна хрінь. Авжеж.

Ні; я мав сімнадцять років, наступного року збирався в коледж і не вірив у такі штуки, як прокляття й емоції зі шлейфом, який потроху гіркне, розлите молоко мрій. Я б нізащо не визнав перед вами, що минуле має здатність