Читати книгу - "Крістіна"

Але зараз я трохи старший.

13 / Пізніше того вечора

Коли моторував я через схил,

То бачив Мейбелін у «Купе-де-Вілл».

І «кадилак» той гнав, мов чорт,

Йому не обігнати мій «V8-форд»[63].

Чак Беррі

Мама з Елейн уже полягали спати, але тато сидів перед телевізором, дивився новини об одинадцятій.

— Деннісе, де ти був? — спитав він.

— У боулінгу, — відповів я. Брехня зірвалася з губ природно й невимушено. Я не хотів, щоб тато довідався про всю цю історію. Вона була дивною, але недостатньо, щоб становити більш ніж помірну цікавість. Принаймні таке розумне пояснення я собі вигадав.

— Телефонував Арні, — сказав тато. — Просив, щоб ти йому передзвонив до пів на дванадцяту чи десь так.

Я зиркнув на наручний годинник. Ще тільки одинадцята двадцять. Але чи не досить з мене Арні та його проблем як на один день?

— Ну?

— Що «ну»?

— Ти йому передзвониш?

Я зітхнув.

— Так, мабуть, треба.

Я пішов на кухню, збацав собі холодний сендвіч із курятиною, налив склянку гавайського пуншу (гидота, але я люблю) і набрав номер телефону Арні. Трубку підняв він сам, після другого гудка. Голос у нього звучав щасливо й радісно.

— Денніс! Де ти був?

— У боулінгу, — сказав я.

— Слухай, я сьогодні ходив до Дарнелла. І вгадай що! Деннісе, це так круто! Він вигнав Реппертона! Реппертона вже нема, і я можу лишитися!

Знову в животі заворушилося те відчуття несформованого жаху. Я поклав сендвіч на стіл. Їсти раптом розхотілося.

— Арні, ти думаєш, повертати її в той гараж — така вже вдала думка?

— Ти про що? Реппертона виперли. Ти вважаєш, що це погана ідея?

Я згадав, як Дарнелл наказав Арні заглушити двигун, поки його машина не зачмихала весь простір його бруднющого гаража, і як Дарнелл сказав Арні, що не терпітиме херні від такого малого, як він. Я згадав, як присоромлено Арні відвів очі, коли розказував, що йому виділили час на підйомнику, щоб поміняти масло, за те, що він виконав «кілька доручень» для Дарнелла. Я здогадувався, що для Дарнелла перетворити Арні на свою ручну морську свинку — неабияка розвага. Інші завсідники й друзяки з покеру животи собі понадривають від сміху. Арні, збігай по каву, Арні, принеси пончиків, Арні, занеси туалетний папір у нужник і заклади паперових рушників у пристрій «Ніброк». «Гей, Вілле, а що то за чотириокий у туалеті шурує?» — «А, той? Та то Канніґем. Його предки — учителі в коледжі. А він тут післядипломну гімнячу підготовку проходить». І всі зарегочуть. Арні стане місцевим блазнем у гаражі Дарнелла на Гемптон-стрит.

Про все це я подумав, але вголос не сказав. Подумав, що Арні й сам може визначитися, у що вступає: у воду чи в лайно. Так не могло тривати вічно — Арні був занадто розумним. В усякому разі, я на це сподівався. Він був негарним, але не дурним.

— Вигнання Реппертона — це якраз хороша ідея, — сказав я. — Просто я думав, що перекантуватися в Дарнелла — то типу тимчасово. Арні, двадцятка на тиждень — це дуже жирно, там же ще за інструменти платити треба, за підйомник і всі ті фіґлі-міґлі.

— Тому я й подумав, що орендувати гараж у пана Лебея було б дуже класно, — відповів Арні. — Навіть за двадцять п’ять на тиждень — і то мені було б не так скрутно.

— Ну от, власне. Якщо даси в газету оголошення, що тобі потрібен гараж, то неодмінно щось…

— Ні, ні, дай договорити, — Арні все ще був на підйомі. — Коли я прийшов туди сьогодні вдень, Дарнелл одразу відвів мене вбік. Попросив вибачення за знущання, які мені довелося терпіти від Реппертона. Сказав, що недооцінював мене.

— Він таке сказав? — повірити я ще міг, а от довіряти цим словам би не став.

— Ага. Він спитав, чи не хочу я підзаробити в нього — десять чи, може, двадцять годин на тиждень після школи. Ховати деталі на зберігання, змащувати підйомники — усяке таке. І місце для машини він мені виділить за десятку на тиждень, за інструменти й підйомник платитиму половину вартості. Як тобі таке?

Я подумав, що, по-моєму, це занадто, бля, привабливо, аби бути правдою.

— Арні, обережніше там, бережи свій зад.

— Що?

— Тато каже, Дарнелл — шахрай.

— Я нічого такого не бачив. Деннісе, я думаю, то все балачки. Він просто галасливий, і більш нічого, така моя думка.

— Я просто кажу, щоб ти нашорошив вуха, от і все, — я переклав телефонну слухавку до іншого вуха і відсьорбнув гавайського пуншу. — Тримай очі широко розплющеними й бігом вшивайся за перших ознак халепи.

— Ти зараз говориш про щось конкретне?

Я згадав про темні історії з наркотиками й ще конкретніші — про крадені тачки.

— Та ні, — сказав я. — Просто я йому не довіряю.

— Ну… — із сумнівом протягнув він, потім трохи помовчав, а далі перескочив на вихідну тему — Крістіну. Про що б не була розмова, він завжди повертався до Крістіни. — Але, Деннісе, для мене це прорив, справжній прорив. Якщо все вдасться. Крістіна… на неї боляче дивитися. Я вже трохи її підрихтував, але таке враження, що на кожну відремонтовану деталь виникає чотири невідремонтовані. Є такі, що я навіть не знаю, як до них братися, але я навчуся.

— Ага, — сказав я і відкусив шматок сендвіча. Після розмови з Джорджем Лебеєм мій ентузіазм щодо Крістіни, коханої дівчини Арні, пробив позначку нуль градусів і попрямував у від’ємні регіони.

— Їй потрібно відрегулювати кути встановлення передніх коліс… чорт, їй і передні колеса потрібні, і нові гальмівні колодки… з кільцями ще повозитися… я можу спробувати відполірувати поршні… але всього цього я не зможу зробити зі своїм набором інструментів за сорок чотири бакси. Деннісе, ти розумієш, що я маю на увазі?

Він говорив так, наче благав у мене схвалення. Відчуваючи, як шлунок каменем опускається в надра живота, я раптом згадав хлопця, з яким ми разом ходили до школи. Фредді Дарлінгтон, так він звався. Фредді не був запальним і веселим заводіякою, зате мав добре почуття гумору та й взагалі був нормальним хлопцем. А тоді стрів якусь простигосподи з Пенн-Гілл — реальну простигосподи, таку, що радісно роту солдат через себе пропустить, футбольну команду, будь-який пейоратив на вибір. Пика в неї була лиха й тупа, схожа на задню частину вантажівки «Мак», а ще вона вічно жувала жуйку. Навколо неї