Книги Українською Мовою » 💛 Фентезі » Сліпий василіск 📚 - Українською

Читати книгу - "Сліпий василіск"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Сліпий василіск" автора Марина та Сергій Дяченко. Жанр книги: 💛 Фентезі. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 37 38 39 ... 57
Перейти на сторінку:
ніж для тих, котрі щасливо засинають у першому ряду… І Еммі теж захотілося щось розповісти — а тих історій та байок вона знала чимало.

Іринка великодушно поділилася з нею роллю оповідачки. Зав’язалася така собі роду дуель побрехеньок: поки одна розповідала — друга підстрибувала на стільці від нетерпіння, чекаючи своєї черги.

— …що, мовляв, без польотів у труні працювати не буде. Вбухали в цю труну половину всього бюджету! Прем’єру зіграли — резонанс. Зал повний. Шостий спектакль, сьомий, десятий… Аншлаги! А на одинадцятому наші умільці, монтувальники, восьме березня відзначали. Це ж треба було додуматися — поставити «Вій» на восьме березня! Коротше кажучи, Оленка Дроздова, що у першому складі Панночку грала, злітає у своїй труні…

Ігорчик раз і два зазирнув на кухню. Потім Емма чула, як він вийшов з квартири разом з Офелією — видно, зрозумів, що репетитора не швидко дочекається.

Іван пішов покурити на балкон. Господарка з гостею, ніби не помітивши цього, гаряче змагались за увагу Ростислава Вікторовича.

— …А оце було геть не смішно… На дванадцять фей мало не весь жіночий склад зібрали. А тринадцяту — відьму — грав Олександр Іванович Манько, характерний такий, народний артист… Усю першу сцену король-батько сидів на троні. А коли зайшла відьма — тривала пауза, всі завмерли, Олександр Іванович зловісно так увіходить… Отут, відповідно до мізансцени, король підводиться з трону і ступає відьмі назустріч. Робить три кроки… І зверху падає падуга! І на трон! І трон — на друзки! Щастя, що ніхто в цей час поряд не стояв… Коротше, тиша така — в залі, на сцені, за кулісами… І в цій тиші Олександр Іванович своїм рипучим голосом промовляє: «Іншим разом, Ваша Величносте, переляком не одбудешся». Король дивиться на трон, де щойно сидів, і непритомніє без жодного слова. І тут — завіса. Це був найкоротший спектакль за всю історію театру…

Іван повернувся з балкона й приніс із собою запах свіжого вітру, листопадового вечора та гарних сигарет. Іринка, не завдаючи собі клопоту, закурила прямо на кухні; Емма теж закурила — вона бралася за сигарету лише у виняткових випадках. Тепер їй хотілося курити — вперше за кілька місяців, мабуть, вона була дуже схвильована, та й вино її розбуркало єство.

— …У фіналі усі завмерли в патетичних позах, хто з лопатою, хто з кресленням, у будівельних касках, дивляться в зал… Музика така відповідна, це ж двадцять років тому було… І пішла падуга вниз, а на ній мав бути задник — ця сама гребля, що вони весь спектакль будували, під червоними прапорами. А робітник падуги переплутав… Коротше кажучи, всі завмерли в позах, і опускається позад них статуя Свободи зі смолоскипом у руці. Зі спектаклю про Чапліна…

Диск із музикою давно закінчився, Іван вивудив зі стопки перший-ліпший CD, скормив музичному комбайну; гримнула неймовірно низька, несамовита гітара. Репетитор здригнувся. Іринка махнула рукою:

— Ванько! Викинь ці Ігорчикові цяцьки, постав те, що було, тільки спочатку!

— А от ще, слухайте! — Емма підняла руку, ловлячи погляд репетитора. — Слухайте… Розстрілюють одного разу Овіда. Солдати стріляють мимо, як водиться… А в залі — діти, батьки, школярі з учителями… Кульмінація! — Емма перевела подих. — Офіцер на солдатів горлає, трибуналом погрожує, сам вихоплює пістолет і… — вона зробила коротку наповнену паузу і розвела руками, ледь не змахнувши на підлогу свій келих. — Немає пострілу! У помрежа порох розсипався. Немає пострілу! Солдати стоять, глядач сидить… Овід стоїть… Треба сцену продовжувати, а пострілу нема! Уявляєте?

Емма витримала довгу паузу. Їй подобалося, як репетитор зачаровано на неї дивиться.

— Ну, офіцер, щоб хоч якось паузу заповнити, вирішив у дуло трошечки подути… От так, — Емма зобразила вказівним пальцем дуло пістолета. — А в цю мить, тільки-но він дуло до губ підніс… постріл!

Репетитор реготав. Емма — невідомо звідки — знала, що йому приємно слухати її. Що його щиро цікавлять її розповіді. Який дивний, думала Емма, безумовно, дивний, але — яка приємна людина!

Тут зі столу впало знесене чиїмось ліктем блюдце. Дзенькіт видався Еммі різким, аж надто голосним; Іван побіг по віник, Іринка, нітрохи не засмучуючись, завела чергову історію про невдалий постріл, а Емма раптом піймала на собі погляд репетитора — у ньому не було ні іскри сміху. Народний артист позаздрив би такому переходу: щойно людина втирала веселі сльози, і раптом дивиться серйозно, ледве не сумно, а за мить він знову вже щиро збентежений, виявляється, розбите блюдце — його робота…

Хоч яка розігріта вином, хоч яка весела була Емма, але в цю мить у неї по спині наче пробігли мурашки. Нюх, а нюх у неї завжди був чудовий, куди там слинявій Офелії — підказав їй, що в поведінці того, котрий сидить навпроти, є незначна, непомітна для ока неправильність.

Утім, через хвилину, коли скалки від блюдця були охайно зметені в пластиковий совок, Емма вже забула про свій миттєвий дискомфорт.

— …і він мав вийти на сцену — в нього єдина репліка була, «Іван Іванович застрелився». А з пострілом — накладка… Ну, він вирішив виявити спритність, та й спектакль закінчувати треба… Ми на сцені сидимо, томимося, якісь слова вигадуємо… Він виходить і каже: «Іване Іванович утопився в ставку!». У цей час бах — постріл. Він розгубивсь і додає: «…і застрелився».

Ігор з Офелією давно повернулися. Чайник охолов, його закип’ятили знову.

— А ось іще в нас було!..

— Так, постривай, я своє розповім…

Була вже одинадцята година, коли вони згадали про час.

* * *

Ростислав Вікторович пішов проводжати Емму. Стояв туман, такий густий, що страшно було дихати.

Горіли ліхтарі — через один; радісне Еммине хвилювання ущухло, тануло, як хмарина пари з рота.

Світла кухня з дзюркотливою музикою, вино в келиху, сміх та шоколадний торт — усе це відсувалося з кожним кроком; глядач гарний, коли він сидить у залі й ловить кожне слово. Спектакль закінчений, усім треба відпочити, глядач іде своєю дорогою, артист — своєю…

Переставши бути глядачем, репетитор зробився Еммі чужим. Його присутність ставала дедалі більш обтяжливою, репліки, якими вони обмінювалися — дедалі напруженішими.

— …Ні, я не викладаю в школі. Так склалося…

Емма з задоволенням обійшлася б без провожатого. Але Іринка, як завжди, влаштувала все по-своєму. Прощаючись, вона десять разів нагадала, що Ростислав неодмінно проведе Емму, що час пізній, а з Россом Еммі не буде страшно. І якось по-особливому зазирнула Еммі у вічі…

— …Ні, у вузі я теж не викладаю. Колись намагався… мабуть, це не моє…

Не

1 ... 37 38 39 ... 57
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Сліпий василіск», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Сліпий василіск"