Читати книгу - "БЖД"

Утім, за волоцюгою спостерігаю не тільки я. Зі старого входу до готелю «Харків» за ним уваж­но стежать мажори... Вони нервово сьорбають нове «офіцерське» пиво, перезираються, знизу­ють плечима й знову уважно стежать за постаттю, оповитою голубами. Волоцюгу-шамана кидає в екстазі ще хвилин із десять, а потім у нього за­кінчується батон, після чого він мирно зводиться на рівні й, намагаючись не розлякати голубів, су­не вбік палацу піонерів. От дивно якось, самих піонерів уже нема, а палац – лишився... Щойно волоцюга зникає за рогом палацу, мажори зрива­ються зі входу готелю «Харків», стрімголов мчать до голубів і навіщось починають розганяти їх но­гами – так, немов шаман за їхньою допомогою

наворожим щось погане. Неначе на підтверджен­ня цього, наступної миті вони хапаються за голо­ви, а голуби наполохано злітають у небо.

Волоцюга тим часом обходить палац піонерів з тилу, дістається до кількох сміттєбаків, знімає з себе плащ і викидає його в сміття, немов кі-лер-одинак, що успішно виконав своє завдання.

– Старий, я вобще не панімаю, як ти це здє-лав... – походжав перед нами розчарований,спантеличений і водночас збентежено-збудже-ний Калідор.

Ми з Ікарусом сиділи на мажорському біль­ярдному столі, подалі від плям, – Ікарус знизу­вав плечима, мовляв, якось же зробив, а я з бай­дужим виглядом мотиляв ногами, поглядаючи на плакат із якимось чорним качком, що так на­пинав свій трицепс, аж його очі ось-ось могли повилазити з орбіт – при цьому він шкірився в посмішці.

– Це ж уму, бля, непостіжимо, це як же,бля, можна було насрати посеред найбільшоїв Європі площаді? – обурювався Калідор так,немов це не він зі своїми відбитими кєнтамивсе це вигадав.

До топографічних цінностей нашого міста Ка-лідору, скорше за все, не було жодного діла. Зараз він переймався тим, що Ікарус із самого початку підняв ставку аж до 400 баксів, я, до слова, дізнав­ся про це тільки зараз, коли Калідор почав ви­правдовуватись, мовляв, у них нема такої суми на кишені. Такого попадалова в мажорів ще жод­ного разу не було. Ми добре це розуміли, тому

воліли мовчки чекати, доки одна з Калідорових шісток не повернеться від найближчою банкома-та. Я, правду кажучи, ще й досі не вірив, що нам віддадуть бабки, тому нервувався й мотиляв нога­ми ще дужче.

– Ну чьо ти машеш? Чьо ти тут машеш? –визвірився Калідор. – Взлєтєть кудась хочеш?

Я знизав плечима й перестав мотиляти. Так минуло ще хвилин із сім, аж доки не повернувся захеканий і блідий Фєдя Зуб.

—Банкомат, – сказав він ледь чутно, винувато зиркаючи на Калідора, – це все, бля, банкомат.

—Шо банкомат? – не зрозумів Калідор.

—Він дав тіки двісті, більше не схотів давать, – пожалівся Фєдя Зуб на банкомат, наче на живу іс­тоту, що перевершувала його за всіми показника­ми: за силою, за авторитетом, за розумом.

—Ой бля... – зітхнув у розпачі Калідор і ляс­нув себе товстопальцевою долонею по лобі так, немов хотів убити невидимого комара.

Він сунув двісті баксів Ікарусу, а потім дістав із барсетки, що висіла в нього на поясі, пачку на­ших бабок і почав відраховувати решту суми. Я ди­вився на його пласку, наче в пекінеса пику, й мені здавалося, що в нього ось-ось потече слина. Від­рахувавши, він кинув купу двадцяток на стіл – ті розсипалися зеленим віялом, потім нахилився й витягнув з-під столу ящик горілки. Ікарус узяв два снаряди, Калідор гмукнув, мовляв, не хочеш більше – як хочеш, і нарешті спитав:

– Ну шо, па дєвочкам?

Під «дєвочками» він мав на увазі старих за­тасканих блядей з окружної.

Від «дсночск» ми підмовились.

– Ну й хуй і нами, імпотенти, – томлено підсумував Калідор, – валіть звідси, шоб я вас тут більш не бачив.

Нас не треба було довго вмовляти.

Подейкують, нібито незадовго до того, як ми з Ікарусом народилися, кожен там – де йому належало народитися, так от – подейкують, ні­бито цього шматка міста не було ще на жодній карті, хоч насправді він існував кількадесят ро­ків. Таким чином совкові стратеги намагалися сховати від уявного супротивника свої секретні об'єкти, немов мормонські жінки, котрі вдяга­ли довжелезні сукні, через які можна було по­думати, що в них узагалі нема ніг. Щось таке в цьому було: ти працюєш, кожен вечір поверта­єшся до своєї дружини, хоча того місця, де ти працюєш ніби як нема; нема, в принципі, і того будинку, де ти мешкаєш, і самого тебе нема. І от, сидячи в глибокому кріслі перед телевізо­ром і тримаючи на колінах свою дружину, ти ро­зумієш, що її якби теж нема, що все життя – це коли ти є і тебе водночас нема. Усе це зали­шило помітний відбиток на цій частині міста: тут усе раптово зникало, а потім з'являлося, по­тім знову зникало – і ти вже не знав, з'явиться воно чи ні. Такий собі довбаний, штучно ство­рений, бермудський трикутник, потрапляючи до якого, ти починаєш в усьому сумніватися й не довіряти тим речам, які на твоїй території не викликали в тебе жодних сумнівів... Одним словом, ми приїхали на П'ятихатки.

Я залишився на роздовбаному стадіоні, де ко­нали м'яча якісь колгоспні команди, а Ікарус, по­клавшись на... невідомо що, подався шукати вон-мобільЯцика, певно, благаючи небеса проте, аби він не спинився десь у лісі, який прилягав одним боком до цієї частини міста, не спинився там – і не зник.

Трава на стадіоні була жовта й витолочена так, немовби ще кілька днів тому тут росла пше­ниця, яку сьогодні зранку скосили великим чер­воним комбайном НИВА. Трибуни були тільки з одного боку й мали зовсім нехитру конструк­цію – простіше кажучи, це були засрані птахами бетонні сходи. З протилежного боку від трибун тяглася сумна й сіра п'ятиповерхівка. За прави­ми воротами лежала дорога, відразу ж за якою починалася лісосмуга, а за лівими – цвинтар.

Як і варто було чекати, футбол був галімий – насамперед мені не подобалась невизначеність. Невизначеність в усьому. Я не знав, що за коман­ди грають, скільки вони грають і для чого... На ме­талевому табло було