Читати книгу - "Дівчина у потягу"

Я опинилася на порозі, по інший бік зачинених дверей, і, коли підвела погляд, одразу їх побачила: Тома з візочком та поряд з ним Анну. Коли вони помітили мене, раптом зупинилися. Анна притулила руку до рота, нахилилася, схопила дитину. Левиця, яка захищає своє дитинча. Я хотіла посміятися з неї, сказати, що я тут не задля неї, що її дочка мене мало цікавить.

Мене випхали. Мати Скотта ясно дала зрозуміти. Мене випхали, і я розчарована, однак це не має значення, адже поліція заарештувала Камаля Абдика. Його заарештовано завдяки моїй допомозі. Він у руках поліції, і вже невдовзі вони знайдуть Меґан та повернуть її додому.

Анна

Понеділок, 22 липня 2013 року

Ранок

Том розбудив мене поцілунком та щирою посмішкою. Сьогодні вранці, але трохи пізніше, у нього зустріч, тож він запропонував поснідати з Еві в кав’ярні за рогом. Саме сюди ми найчастіше навідувалися, коли почали зустрічатися. Займали столик біля вікна — вона (його дружина) працювала в Лондоні, тож не було жодної загрози, що вона раптом буде йти повз та помітить нас. Проте це неабияк лоскотало нерви — припустимо, вона з якоїсь причини повернулася раніше? Раптом захворіла? Чи то забула якісь важливі папери? Я мріяла про це. Бажала, щоб одного дня вона йшла вулицею та побачила його зі мною, щоб в одну мить зрозуміла, що він їй більше не належить. Важко уявити, що були часи, коли я бажала, аби вона з’явилася.

Відтоді як Меґан зникла, я уникаю прогулюватися цим шляхом, якщо можливо. По спині повзають мурахи, коли я минаю цей будинок — проте до кав’ярні можна дістатися тільки в такий спосіб. Том крокує трохи попереду, штовхає візочок; він щось наспівує Еві, вона посміхається. Обожнюю, коли ми вирушаємо кудись разом, усі троє. Я бачу, як на нас дивляться перехожі; здогадуюся, що вони думають. «Яка чарівна родина!» Я сповнююся гордістю — ще ніколи в житті я не відчувала таку гордість.

Тож я пливу вулицею у хвилях щастя, ми маже дісталися п’ятнадцятого номера, коли двері несподівано відчиняються. На мить мені здається, що в мене галюцинації, бо із будинку виходить вона. Рейчел. Виходить із дверей, на секунду затримується на ґанку, потім бачить нас, зупиняється, мов блискавкою вражена. Який жах! Вона дивно до нас посміхається, губи розтягнуті майже у гримасі, я не можу втриматися, нахиляюся, вихоплюю Еві з візочка, лякаючи власну дитину. Маленька починає плакати.

Рейчел поспіхом йде від нас, на вокзал.

Том гукає на неї:

— Рейчел! Що ти тут робиш? Рейчел!

Однак вона рухається дедалі швидше й швидше, потім майже біжить, а ми двоє залишаємося стовбичити на вулиці, потім Том повертається до мене, йому достатньо єдиного погляду на моє обличчя.

— Облиш! Ходімо додому.

Вечір

Коли дісталися дому, дізналися, що поліція когось заарештувала у зв’язку зі зникненням Меґан Гіпвелл. Якогось хлопця, про кого я ніколи не чула, психотерапевта, до якого вона зверталася. Яке полегшення, бо я вже казна-що собі навигадувала.

— Я ж запевняв тебе, що тут не минулося без близької людини, — сказав Том. — Завжди так, я правий? Хай там як, нам навіть невідомо, що сталося. Можливо, з нею все гаразд. Можливо, вона з кимось утекла.

— Тоді ж чому заарештували цього хлопця?

Він знизав плечима. Його щось непокоїло, він вдягнув піджак, розправив краватку, готуючись до зустрічі.

— Що ми робитимемо? — запитала я його.

— В якому сенсі? — Він, не розуміючи, дивиться на мене.

— З нею. З Рейчел. Навіщо вона приходила? Навіщо завітала до Гіпвеллів? Як вважаєш… гадаєш, вона намагалася дістатися нашого подвір’я — ну, розумієш, через сусідське подвір’я?

Том похмуро посміхнувся.

— Сумніваюся. Годі, це ж Рейчел! Вона б не спромоглася перекинути свій гладкий зад через всі ці паркани. Гадки не маю, що вона там забула. Можливо, вона п’яна, помилилася дверима?

- Інакше кажучи, вона намагалася дістатися нашого будинку?

Він знизав плечима.

— Не знаю. Послухай, не хвилюйся, добре? Зачини всі двері. Я їй зателефоную, дізнаюся, що вона замислила.

— Гадаю, нам слід звернутися до поліції.

- І що скажемо? Насправді вона нічого не зробила…

— Вона нічого не зробила останніми днями — якщо тільки не брати до уваги той факт, що вона вешталася тут увечері, коли зникла Меґан Гіпвелл, — відповіла я. — Ми мали б давним-давно викликати поліцію.

— Анно, припини. — Він обхопив мене за талію. — Сумніваюся, що Рейчел має хоч якесь відношення до зникнення Меґан Гіпвелл. Проте я поговорю з нею, домовилися?

— Але минулого разу ти казав…

— Знаю, — м’яко промовив він. — Я знаю, що казав. — Він поцілував мене, просунув руку за пасок моїх джинсів. — Давай не будемо вплутувати сюди поліцію, доки не виникне нагальна потреба.

Мені здається, що така потреба вже виникла. З голови не йде її посмішка, це кепкування. Майже тріумф. Ми маємо звідси поїхати. Маємо поїхати від неї.

Рейчел

Вівторок, 23 липня 2013 року

Ранок

Я не одразу усвідомлюю, що саме відчуваю, коли прокидаюся. Піднесений настрій стримується чимось іншим: невідомим острахом. Я відчуваю, що ми близькі до розв’язки. Тільки не можу позбутися відчуття, що ця правда буде жахливою.

Сідаю просто в ліжку, хапаю ноутбук, вмикаю, нетерпляче очікую, доки він завантажиться. Чую, як будинком пересувається Кеті, миє посуд після сніданку, біжить нагору чистити зуби. На кілька секунд вона застигає біля моїх дверей. Я вже уявляю, як вона занесла руку, щоб постукати. Проте вона вирішує за доцільне не турбувати мене й квапливо збігає сходами.

Завантажується сторінка «Бі-бі-сі». Заголовки про урізання пільг, друга історія про телезірку 1970-х, яку звинувачують у сексуальній розпусті. Про Меґан ані слова, про Камаля теж нічого. Я розчарована. Мені відомо, що поліція має лише двадцять чотири години, щоб висунути звинувачування підозрюваному. Двадцять чотири години спливли. Проте існують випадки, коли вони можуть затримувати людину на довший термін — ще на дванадцять годин.

Мені це достеменно відомо, бо вчора я дещо дослідила. Після того як мене виставили з будинку Скотта, я повернулася додому, увімкнула телевізор та майже цілий день дивилася новини, читала статті в Інтернеті. Чекала.

По обіді поліція назвала підозрюваного. В новинах повідомили про «докази, знайдені вдома та в автівці доктора Абдика». Але вони не уточнили, які саме. Напевно, кров? Її телефон, який досі не було знайдено? Речі, сумочку, зубну щітку? В новинах постійно показували фотографії Камаля крупним планом: темношкіре красиве обличчя. Одразу видно, що ці фото не з офіційних документів, а любительські: він