Читати книгу - "Пора грибної печалі"

день безугавно снували люди й машини, гнані вічним поспіхом. І нікому не спадало на гадку зупинитись й помилуватися міськими околицями, охопленими священнодійством пробудження. Минав день, другий… І тоді одного паркого вечора великий дощ зупинив приміський автобус. Весна прудко увіскочила в салон і разом із непогамовними дачниками в’їхала в місто. Цілу ніч вона чалапала під руку із теплою зливою по мощених вулицях і тротуарах, а на світанку — о диво! — древнє місто озирало себе з усіх боків і не могло впізнати. Очищене, помите, воно помолоділо на добрих літ двісті…

У цей день Андрію Волосяничу спіхувати було нікуди: в редакції газети оголосили вихідний, і міг досхочу виспатись. Проте піднявся разом із сім’єю — дочці в університет, дружині в школу — і подався на поклик Весни у місто. Вийшов з під’їзду, постояв над озером, що мирно паслося біля самого будинку, а далі звернув на тиху вуличку… Затиснутий зусібіч жовтими, білими, червоно-бурими висотними спорудами, тут якимось дивом уцілів благенький гурт сільських будиночків — ще років двадцять тому це справді було село. Але коли місто почало розбудовуватись, частина поселення втекла далеко у поле, частина залишилась відрізаною, тепер ті хати, збудовані переважно із саману, нагадували Волосяничу зграйку диких гусей, загнаних мисливцями у пастку. Стрімке життя, багатоповерхове місто невмолимо диктували свої закони, і добродушні сільські хатини одна за одною щезали — спершу пустіли, потім їх зносили, а жильці переселялись у зручні міські квартири. Нині тут збереглося декілька будинків, на котрі чекала та ж доля і світла пам’ять. Права частина вулиці була повністю виселена, ліва ще животіла.

І з селянською допитливістю всевидющі вікна хатин спостерігали за незрозумілою і загадковою для них міською метушнею.

Волосянич неквапом ступав древньою бруківкою і з виглядом цікавого до всього хлопчака зазирав то в один, то в другий двір. Зійшло сонце, невеличкі садки біля будинків запарували, і над деревами зеленими німбами замиготіло сяйво: за ніч ледь видимі листочки рясно вибухнули на гіллі черешень, абрикос, молоденькими намистинами понанизувалися на сливах.

Раптом запахло димом — не заводським, задушливим, а легким, ароматним, як пахнуть усі весни світу. Прозоро-синій стовп, весело кучерявлячись, виростав з-поміж дерев біля опустілого ще з осені будинку. Над ним, мов караючий меч, уже зависла стріла баштового крана — всього у кількох метрах гордо знімалася білими стінами дєв’ятиповерхівка. З дня на день хата, ще досить пристойного вигляду, із дбайливо доглянутим садом, з печальною покірністю чекала здійснення вироку. Та попри все між деревами ходив сивий дядько, збирав хмиз, сумлінно обрізував сухостій і кидав на вогнище, яке радісно танцювало на розлогому залізному листі. Вірний дитячій звичці усім поцікавитись, порозпитувати, поспівпереживати, Андрій зупинився біля металевої огорожі і щиро привітався. Дядько теж охоче відізвався і, наче відчуваючи провину, сказав:

— Труджуся із самого ранку.

Йому було під шістдесят, але зберіг прекрасну гінку поставу, свіжий вигляд обличчя… Чисто поголений, з охайно підстриженими чорними вусиками, у закосиченій пір’ям сойки крисані, яку залюбки носять верховинці, він скидався на інтелігента. І тільки руки, широкі, розбиті роботою, густо перев’язані вздовж і впоперек міцними жилами, виказували у ньому людину фізичної праці.

— А хіба варто тут щось іще робити? — запитав Волосянич. — Через кілька днів завершать останній поверх і все знесуть. І будинок, і сад під бульдозером загинуть…

Дядько, немов від різкого болю, змінився на лиці, очі його згасли. Він не промовив, а глухо простогнав:

— Ой, і не говоріть… Про це ліпше не думати… Бо як собі спам’ятаю, світ немилим стає… Уже п’ятий місяць переселились у державну трикімнатну квартиру, а я кожного дня приходжу сюди, нипаю по двору, по садку, ремонтую огорожу… І не можу змиритися…

— Вам краще сюди не приходити, давно б уже забули і мали спокій, — великодушно порадив Андрій.

— Маєте правду, — охоче погодився дядько. — Тільки вдіяти із собою нічого не можу… Знаєте, я тут довгі роки жив… Люди запам’ятали, що у моєму обійсті завжди був порядок: дерева обходжені, городець доглянутий, хата теж пильнована. І я завсігди пояснював знайомим: ту частку землі, яка дає притулок, гріє, кормить, треба свято шанувати, тримати в чистоті і любові. І ось тепер уявіть: я переселився, а свою хату, шмат землі, на якій вона ще живе, залишив напризволяще, у запустінні… Що про мене скажуть люди? Що подумають дерева? Вони живі, бачать нас, оцінюють вчинки… Це філософи кажуть: мовляв, дерева, кущі, трави — нам не судді. Я мислю інакше… І хочу до останньої хвилини бути із своїм садом, хатою, шматком землі… Мушу їх тримати в чистоті, порядку… Аби і ближні, і дерева могли сказати: «Ця людина жила тут не задля одного дня». І загалом усі ми повинні пам’ятати: на землі нашій ми не гості і прибирати за нами ніхто не буде.

— Напевне, у вас тут глибокий корінь? — спитав Волосянич. — Від діда-прадіда ваш рід на цьому обійсті гніздився?

— Ні, помиляєтесь, добрий чоловіче, — легко посміхнувся співрозмовник. — Судіть по прізвищу: я Граб Петро Васильович. Ми, Граби, в цих благородних долинах ніколи не розкошували, а все по Верховині, у горах гніздилися, небо тримали на собі. Ми з того жилавого коріння, що росте не із землі, а із каміння… А на цьому обійсті років десять живу. Ще раніше мав хату в районі Яблуневої. Там прикупив дворик років двадцять тому. Збудувався, посадив сад, провів опалення. Хата — як писанка. Аж тут приходить циркуляр: товаришу Граб, ваш будинок підлягає зносу… Важливу будову мали зводити. Дивуюся, як волосся від жури не повипадало. Але що вдієш? Мене, гріх казати, не образили. Виплатили компенсацію, запропонували гарну квартиру. Проте від державного житла відмовився. Я, знаєте, такий, що на землі мушу стояти, чути її під ногами. Люблю з нею робити, говорити, виплакатися їй. Мені — аби якесь дерево жило зі мною, виноградний кущик мене шанував, аби квітчина співала під вікном. Не подумайте, що для торгу чи іншого зиску. То все — свято душі. Раз чоловік народився на світ, то, мені видиться, мусить мати бодай невеличкий шматок землі, яка би його радувала, тримала… Як би це вам пояснити?.. Ага! Щоби цей шматок землі був духовною опорою! — аж вигукнув.

Потім зраділо подивився на Волосянича і, видно, залишився задоволений, що його нарешті осяйнула думка, яку так тяжко шукав.

— Ось тому я і відмовився від державного житла, — підсумував із гідністю. — Пожурилися із жінкою… Потім порадилися, до компенсації дозичили грошей і купили це обійстя.