Читати книгу - "Пора грибної печалі"

Кажуть, чоловік боїться звіра. Але звір, я знаю, ніколи ситим не нападе на чоловіка або собі подібного. А люди, мудрі люди найбільше бісяться від ситості… Жадоба до неї жене їх на вбивства. Життя, наші баба кажуть, таке коротке, як ранкова росиця. То чому ж тоту росицю збивати дочасно? Смерть — щезла би під морським камінням, у лісах диких, зворинах недоступних її дім — завжди страшна. Але смерть насильна, передчасна — ще жахливіша своєю потворністю…

Я не відаю, ким буду, коли виросту. Але ким би не став — пастухом, хліборобом, простим робочим або великим чоловіком — все робитиму, аби по мені залишилося добро і на землі, і в серцях людських.

Я завжди звертатимуся до совісті озлоблених і розгублених, зневірених і пропащих, аби не чинили одне одному зла.

Я будитиму їх сумління і закликатиму, аби зрозуміли, що вони люди, що кожна, віддана ближньому, краплина любові, добра рано чи пізно повернеться до них у стократ сильнішою.

Цьому навчатиму і малого брата Павла…»

Він стоїть навколішки біля могили. Свічка, наче живе серце, тріпоче серед білого, холодного безгоміння могил і плаче над нашою мамою.

Я теж стаю поруч брата на коліна, складаю побожно руки і пристрасно шепочу: «Мамо моя дорога, ви чуєте мене там — далеко-далеко, потойбіч снігів… Мамко-заступнице, поможіть мені із того світу, аби тут, серед живих, здійснилися мої теперішні щирі мрії і добрі бажання… І ви, сніги чисті, сніги новорічні, поможіть!.. І ви, дерева, поможіть, і, небо, поможи!.. І ви, Люди, поможіть!»

Гіркий епілог перед врожайним роком

Випровадивши нас, дід нагодував худобу, потім все позамикав і зайшов до хати. Накрив щедро стіл, сів, налив горілки повний кухоль, з якого колись пив Михайло у ту далеку ніч, і промовив сам до себе:

— З Новим роком тебе, Пастеляку, — і спорожнив до краплі.

Пив допізна, намагаючись забутися, але хміль не брав. Навпаки, з кожною годиною ставав тверезішим. І лють, ненависть до всього світу, ошаліло нуртувала в грудях і гнала дику кров у голову. Коли стало все нестерпним, бехнув порожньою пляшкою у двері, відсунув шафу, підняв ляду і спустився у погріб. Черкнув сірником. Із покритого цвіллю кутка на нього хижо шкірився чорним оком ручний кулемет, якого Михайло приволік останній раз. Схопив його міцно за шию і виволік наверх. Напівроздягнений, без шапки, вийшов на двір, закинув за плечі кулемет і побрів за село. Ближче до півночі почала наростати буря. Перелякані сніги збожеволілими юрбами мчали вулицями, забігали в заснулі обійстя, але дід не відчував холоду. У цій пітьмі він не бачив нічого, окрім хреста, який сірим привидом піднімався перед ним із білого пекла сніговійниці. Дід зняв кулемет, став перед хрестом і, пересилюючи скаржливий плач вітру, до розп’ятого Ісуса закричав:

— Господи великий, все у твоїй волі — від найменшої піщинки на дні моря до безмежної душі у грішному людському тілі. Ти одарюєш нас світлом, земними радощами і печалями, милуєш і караєш. Я ізмалку відчував себе у рабстві твоєї віри, все життя я йшов, низько схиляючи голову перед тобою, а прийняв таку кару. Де мій рід, де мої діти, де моя земля, нажита кривавими мозолями?! Чому у всіх хатах нині вікна світяться щастям, а мої осліпли? Господи, утіши і поможи!

І тут на хресті почувся нелюдський стогін. Дід глянув уверх і скам’янів. Ісус корчився у муках. Висохлі за тисячоліття, м’язи рук раптом почали набухати, братися силою, і почувся оглушливий скрегіт іржавих гвіздків. Старому здалося, згук цей пронизав холодом весь світ від найдальших зірок до землі, підняв хвилі у морях і океанах, повернув ріки супроти течії, вирвав з корінням гори, жбурнув їх туди, де вони ніколи не росли. А потім все стихло і перед старим постав Христос.

— Камінь би не витерпів твоїх слів, а не я, син божий.

Ісус стояв біля хреста і з-під тернового вінка на чолі, пробитих рук і ніг безперервно юшила кров.

— Я все життя своє сіяв між вами, людьми, любов, мир, і злагоду. За вас мене тисячоліттями розпинають на хрестах, а я терплю, вірю, що істина осяйне ваші душі. Та ненависть ваша в стократ сильніша і живучіша від моєї любові. Ти теж нікого не любив, окрім землі і себе. Ненавидів навіть дітей своїх і благословляв їх на вбивства. А сказано ж: оплакуючи ближнього, оплакуєш сам себе. У твоєму серці за все життя не народилась жодна сльоза жалю, а тому не проси помочі. Відійди від мене, — сказав суворо Христос.

— Ні, ні, ні! Я не зрушу, господи! — заломив руки дідо. — Ти простиш мені, господи!

— Ну що ж, тоді зоставайся тут, — спокійно промовив Христос.

Сам підійшов до хреста, вирвав його із землі, звалив собі на плечі і пішов, хитаючись, у глибінь снігів, полишаючи за собою криваві смуги.

— Господи, не покидай мене! — заволав дід. — Забери мене із цієї пустелі, звільни мою душу від мук.

Але Христос не обертався. Він ішов мовчки, і сніги кривавими ранами цвіли у його слідах…

Вранці дітвора, що все ще бігала з новорічними щедруваннями, знайшла за селом повішеного діда.

Почувши звістку, баба навіть не зойкнула. Одразу якось скам’яніла, дивним поглядом глянула на нас із братом, а відтак присіла на ослінчику навпроти печі. Склавши долоні перед очима, сиділа так довго, незрушно. Відблиски вогню танцювали, мінилися, налітали і зникали на бабиному обличчі, то освітлюючи, то затьмарюючи тільки їй відомі спогади, думки. Потім старенька встала, підійшла до вікна і тихо мовила про себе:

— Бог йому суддя, а людські сльози — свідки.

Наступив другий день нового року. Земля і небо, бачилося, вже ось-ось надломляться від непомірного тягаря снігів. А вони все йшли і йшли, сповиваючи своєю первісною чистотою всі долі великого світу. А наша мила, наша добра баба дивилася услід нескінченним снігам і раптом пророче сказала:

— Файні, півроку, сніги. Такі красні, якби із пісні їх насіяв. Великий урожай вродить, святила би ся земля.

БЛУДНИЙ СИН ПОВЕРНЕТЬСЯ ВЕСНОЮ

Повість

Зелений ноктюрн

На вершинах пагорбів, що півмісяцем охопили північну околицю міста, уже кілька днів сиділа Весна і зеленими очима лагідно роздивлялася довкола. Певне, тому, що минала тільки друга половина березня і раннє потепління люди сприйняли з недовірою, Весну ніхто не помічав. Із самого ранку місто заливало білувато-голубе марево. В ньому цілий