Читати книгу - "Проект «Україна». Галичина в Українській революції 1917–1921 рр."

Щоправда, 5 листопада Українська Національна Рада і Генеральна Команда звернулася до українського народу з відозвою «Під зброю!», в якій обґрунтовувалася необхідність створення невеликої власної армії на добровольчій основі. «Мусимо мати передовсім своє військо, національну армію! Цих хоробрих і безсмертною славою укритих відділів, які у цій хвилі має під рукою Українська Національна Рада, замало! Тільки велика національна армія в більшім краю, Зорганізована і Готова, може переконати всіх противників, що даремна їх злість і жадоба панувати над ними…» Автори Звернення закликали: «Тому хто тільки здоровий, нехай записується до української армії! Молодші від 19 до 30 років ідуть якнайскоріше до Львова для краєвої служби, 17 і 18-літні та від 31 до 36-го року життя нехай запишуться у повітового комісара для повітової служби…»

Однак цей документ лише радив-благав, а не зобов’язував громадян молодої республіки ставати в лави її захисників. Як бачимо, гірка помилка Центральної Ради не стала уроком для галичан. Отож за ініціативою міських, повітових комісарів, а часто окремих військових, старшин запасу в краї почали формуватись озброєні загони добровольців. 8 листопада полковник М. Маринович (1861–1944) звернувся з листом до повітових управ, у якому пропонував утворювати запасні команди, до яких набирати громадян 1895–1897 років народження, а також брати на облік всіх здорових чоловіків віком 17–35 років. Та лише 13 листопада, з двотижневим запізненням, прем’єр К. Левицький і державний секретар військових справ полковник Д. Вітовський оголосили наказ про мобілізацію громадян до Галицької армії:

«IV. Розпорядок з дня 13 падолиста 1918

На основі постанови Української Національної Ради з дня 13 падолиста 1918 заряджую частинну мобілізацію всіх обов’язаних до військової служби горожан української народності Західно-Української Народньої Республики, і так:

1. Всіх гажистів бувшої австрійської армії до 50 р. життя.

2. Річників мужви із здемобілізованої, бувшої австрійської армії від 1883–1900 р.

3. Заряджую перегляд річника 1901 та річників 1883–1900 р. в тих граничних повітах, де під час війни австрійські власти рекрута не збирали.

Всі обов’язані до служби під ч. І. зголошуються негайно в приналежній окружній команді. Щодо обов’язаних до служби під ч. 2. мають начальники громад протягом 3 днів, числячи від хвилі доручення отсього розпорядження, зладити списи в 3 примірниках, з того 2 примірника передати негайно повітовому комісареви.

Повітові комісарі передають по одному тих же примірників окружним військовим командам, котрі зарядять покликає. Мужва має бути все готова до виїзду.

Від обов’язку чинної служби є поки-що звільнені ученики середніх шкіл кожного рода.

Реченець покликання наведених під ч. 3. буде поданий пізніше.

Всі розпоряди і прикази видані досі українськими властями військовими і цивільними щодо мобілізації тратять свою силу з днем оголошення сього розпоряду»[279].

У той же день територію республіки поділено на 3 військові області (Львів, Тернопіль, Станиславів) і 12 військових округів, затверджено текст військової присяги: «Присягаємо торжественно Всемогучому Богу повинуватися вірно і слухняно Західно-Українській Народній Республиці, її Верховній Владі, її Правительству, її Армії, як також всім її отаманам та всьому її Начальству, їх поважати і захищати, їх прикази і припоручення у всякій службі виконувати, проти всякого ворога, хто-небудь ним був би і де тільки воля її Верховної Влади вимагатиме, на водах, на сушах, у воздусі, в день і в ночі, у боях, наступах, сутичках і всякого рода підприємствах, словом на кождому місці, в кожду пору, в кождім случаю хоробро і мужньо боротися, наших військ, прапорів і оружя в ніякому случаю не покидати, з ворогом ніколи в найменші порозуміння не входити, завсігди так вестися, як сього воєнні закони вимагають та як чесним воїнам ліцює і в сей спосіб в чести жити і умирати. Так нам, Боже, допоможи – Амінь»[280].

Загалом нові збройні сили творилися повільно: військове керівництво і уряд ЗУНР знаходились у Львові, зв’язки з провінцією були слабкими. У перші дні війни не було розроблено системи формування армії: новостворені частини мали довільні структури, носили найменування своїх місцевостей або командирів. На базі легіону УСС створено перші бойові групи «Старе Село» отамана О. Микитки і «Схід» полковника М. Тарнавського. Вони стали зав’язком підльвівського фронту, який серпом обліг галицьку столицю. Вже у листопаді діяли групи «Сокаль», «Угнів», «Щирець», «Наварія», «Рудки», «Крукеничі», «Хирів», «Лютовиська», «Команчо», «Південь». На півночі сокальська, угнівська, равська, белзька, яворівська, янівська групи у грудні об’єднались в групу «Північ»[281].

Щоправда, у першій половині листопада противник теж діяв хаотично, обмежуючись окремими акціями. Лише після того, як до Варшави прибув Ю. Пілсудський і призначив командувачем військ галицького напрямку генерала Т. Розвадовського, поляки розгорнули цілеспрямовану агресію по всьому фронту. Скориставшись деякою неорганізованістю українців, після зайняття Перемишля ворожі частини розпочали наступ на схід. 20 листопада вони захопили Хирів і підійшли до Самбора. На щастя, відчайдушний отаман А. Кравс устиг сформувати групу «Хирів» (іноді її називали «Глибока»), яка не тільки захистила Самбір, але й перейшла у контрнаступ і 5 грудня відбила Хирів. Подібно – під час рейду польського бронепоїзда зі Львова на Пустомити – на базі сотні чотаря О. Воробля утворилась група «Щирець». А в ході боїв з польськими частинами, які наступали з Перемишля вздовж залізниці на Львів, діяла група «Рудки»[282] (або «Група Гофмана» – за іменем її командира отамана Карла Гофмана).

Керівники новоутвореної держави, у першу чергу військові, терміново шукали союзника в боротьбі за незалежність. На їх заклик відгукнулась Українська Народна Республіка. Директорія надіслала загін імені І. Гонти отамана А. Долуда, Козятинську стрілецьку бригаду полковника Кравчука (близько 1000 стрільців і старшин), артилерійську бригаду. 10 грудня прибув Михайло Омелянович-Павленко (1878–1952), обійнявши відповідальну посаду командувача Галицькою армією. 40-річний генерал мав значний бойовий досвід – брав участь у російсько-японській, Першій світовій війнах, де командував гвардійським полком, потім був начальником штабу корпусу, у добу Центральної Ради очолював бригаду, дивізію. Отже, це був досвідчений командир. На жаль, в умовах українсько-польської війни він не зумів сповна проявити свій талант і вишкіл. Історик Олег Ключенко вважав його недостатньо вольовим і самостійним у діях. Але це не завадило йому відзначитися опісля на службі у Дієвій армії УНР та відчайдушно здійснити Зимовий похід 1919–1920 рр.[283]

Начальником штабу армії затверджено полковника російської армії Євгена Мишковського (1882–1920). Саме він став автором плану і душею докорінної реорганізації, а фактично, створення нової сучасної армії, яка була завершена в січні 1919 р. Тоді на базі невиразних бойових груп створено три корпуси по чотири