Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Осінь Великих Небес, або Прирічанські характери 📚 - Українською

Читати книгу - "Осінь Великих Небес, або Прирічанські характери"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Осінь Великих Небес, або Прирічанські характери" автора Дмитро Михайлович Кешеля. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 37 38 39 ... 93
Перейти на сторінку:
Степановича Ногавички родом саме із Лопухова. І тут прирічанський патріарх категорично заперечив гіпотезу про колишню належність Лопухова до Прирічного. За його словами, на святій прирічанській землі ніколи не народжувались відьми.

Але як би там не було, лопухівці помалу увійшли в дружню і непохитну сім’ю прирічанців.

Досить бурхливі дискусії розгорілися навколо питання: чи запрошувати на свято заньківців, волячівців і вонігівців. Тут теж взяла верх Лєтрикова твереза розсудливість: таки запросити делегацію у складі п’яти молодих представників із кожного села.

Треба ж бути великодушним на цій землі.

Таланти із гущі народної,

або ж

Сумні очі Мелані Федірцані

Наближаючись до свята, кожен із шануючих себе прирічанців рвав собі жили, аби внести посильний вклад у достойне відзначення історичної дати. Однак всі найкращі і потаємні сподівання перевершив уже знайомий нам майстер лісодільниці Андрій Веклюк. Ще за півроку до ювілею історичної битви потаємно написав листа знайомому літератору Карафуньці. За кількадень до святкування той приїхав у Прирічне із товстелезним рукописом п’єси під інтригуючою назвою “Чардаш гори Мелані”.

Зачувши, що в Прирічне до Веклюка нагодився поет, навіть заньківці, вонігівці, волячівці — і ті не погордували примчати до майстрового обійстя, аби хоч краєчком ока глипнути на знаменитість. Ну й зустріч була! Аби не гайнувати дорогий час читачів, автор не описуватиме її в подробицях, а висловить незвичайність і піднесеність зустрічі Карафуньки із читачами словами Федірцана.

— Гий, гий, акхи, що то була за стріча! Так лиш у тридцятих роках нарід біг дивитися на малфу, коли небогу циркачі завезли у село, акхи…

Наступної днини Карафунька зібрав у клубі прирічанців і роздав поіменно ролі.

Образ гори Мелані випав Федірцані, ім’ям якої і нарекли прирічанську гору. Впродовж усіх дій Меланя мусила сидіти на перекладині з дощок під самою стелею, печальними очима дивитись вниз на сцену і час од часу видавати трагічним голосом: “Діти мої! Квіти мої! Р-а-а-а-туй-те!” Насамкінець п’єси, коли прирічанці здобувають остаточну перемогу, Меланя мусила там же, на перекладині під стелею, затанцювати навприсядки свій “Чардаш радості”.

Роль Івана Сироти дісталась Ількові Лєтрику, а Соломончика — кривому Федірцану. На початку п’єси, за авторським задумом, Лєтрик мав підняти Федірцана над собою і бебехнути ним об землю. А оскільки Карафуньку піддали нещодавно нищівній критиці на шпальтах республіканської періодики за надмірні умовності, ускладнені абстракції, то поет вимагав категорично, аби всі вчинки у п’єсі були життєвими.

Інші ролі були менш суттєвими, тому, з дозволу читачів, не описуватимемо їх.

Цілу ніч чипіли прирічанці над паперами, до отупіння зазубрюючи ролі, а на ранок, з опухлими, червоними, як у бельгійських кролів, очима, дружно явились у клуб на репетицію.

Перший, мовити б, “сюрприз”, піднесла Карафуньці Меланя: ніякі умовляння не могли заставити її вилізти під стелю. Врешті-решт, обв’язавши Федірцаню мотузками, Веклюкові таки вдалося її витягнути по драбині на перекладину. З огляду на техніку безпеки, руки акторки прив’язали шкіряними ремінцями до залізного гаку, що іржавим знаком питання звисав зі стелі.

— Людоньки добрі, йой, йой не витерплю, — ціпеніла від страху Федірцаня, дригаючи ногами на перекладині.

— Краса, ну й краса, круці фікс, гер гот, — умиротворено задивився на Меланю Веклюк, злізши із драбини.

— Андрію, акхи, — промовив із мрійливою усмішкою Федірцан, голублячи поглядом жінку, — не можна б якось так вчинити, аби та краса більше звідтіля не злізла, акхи?

— Коли й була б змога, ніколи б того не зробив, — чвиркнув крізь зуби Веклюк.

— А чому, мій солоденький? — спитав елейним голосом Федірцан.

— Ви тоді, круці фікс, були би найщасливішою людиною на світі, а таких я не терплю, гер гот.

Слова кривого Федірцана навернули Андрія подумки до своєї Гафи, і його притьмом занудило. В честь приїзду Карафуньки Веклюк розговівся, і вчора поспіль з поетом видули з десяток “мерзавчиків”. Угледівши ранком в сінях порожні чвертки, Гафа ввічливо постукала до Веклюкової кімнати, прочинила двері — Веклюк ще стогнав у ліжку і мав таке відчуття, ніби летить без перепочинку вже на шостому літаку, й чемно сказала:

— Доброго ранку, Кіряша. Білі миші ще вам не ввижаються, а щелепу свою ще не догризли? Ви, виджу, знову взялися за старе? Тож файного вам здоров’ячка і щасливо закінчити на Макушевому горбі! — (малося на увазі кладовище).

— О-о-о! Круці фікс, гер гот! — заревів бугаєм Веклюк і так погнав за жінкою масивною попільницею, що та, повиділося, ще в повітрі розлетілась вдрузки, — мала велике Щастя Гафа, хутко двері зачинивши.

— Понесуть тебе туди скоріше, понесуть! — кричав, надриваючись, із ліжКа Веклюк. — Ще й до останньої цури викину за тобою! Отоді я вже справді помру — від радості, круці фікс.

На цьому й закінчились добрі ранкові побажання подружжя, бо Гафа, передчуваючи затяжні бої, чкурнула на ферму.

— Ну й артистка ви, товаришко Меланіє, — потирав задоволено п’ятірнями поет Карафунька, дивлячись любовно уверх на Федірцаню, яку весь час колошматили дрижаки. — Талант із гущі народної! Тільки ось очі, очі!.. Трішки печалі, печалі в очах і все, як у натурі.

Однак артистці Мелані тепер було так до печалі, як мертвому до дівок.

Пойняті жахом очі Федірцані то божевільно вирячувались, то за орбіти котились, то Меланя зовсім заплющувала їх і щулилась під стелею, як куріпка у траві.

— Печалі! Печалі! — благав відчайно Карафунька.

Врешті махнув рукою.

— Маємо надію, що все прийде в процесі роботи, — прорік і звернувся до Лєтрика і кривого Федірцана.

— Ви, товаришу кіномеханік, піднімаєте діда над собою і кидаєте ним об землю. Прошу починати!

Лєтрик обережно взяв Федірцана під пахви — а вага Петра не завищувала кілограмів п’ятдесят — підняв над собою, потримав і обережно опустив на сцену.

— Я ж просив вас! — аж затремтів від люті Карафунька. — Кидаєте ним насправді! Правда, не дуже гепайте, але щоб направду. Прошу повторити!

Лєтрик продублював сценку, як і вперше. Подібне тривало з півгодини.

Карафунька охрип, спітнів, а бажаного результату так і не домігся. І тут, як це і буває інколи в поетів, до нього навідалась думка. Вдарив себе кулаком по чолу, певне, забувши, що думка — не така вже й часта гостя, може в таких випадках і вилетіти, і різко повернувся до Федірцана.

— Подайте, будь ласка, вашу палицю.

Федірцан простягнув Карафуньці свою кривулю і зацікавлено блимнув очима.

— Ви берете її в праву руку і лупите товариша кіномеханіка злегка по шиї.

Дурнувато посміхаючись, Федірцан — а доходив до нього смисл мовленого, як і до його друга дитинства Гаракаля, на другий день — огрів своєю кривулею Лєтрика по голові.

Світ одразу померк Ількові.

1 ... 37 38 39 ... 93
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Осінь Великих Небес, або Прирічанські характери», після закриття браузера.

Подібні книжки до книжки «Осінь Великих Небес, або Прирічанські характери» жанру - 💙 Сучасна проза:


Коментарі та відгуки (0) до книги "Осінь Великих Небес, або Прирічанські характери"