Читати книгу - "Твори в 4-х томах. Том 2"

— Дуже.

— Це історична мелодія, — сказав мексіканець. — Мелодія справжньої революції.

— Слухайте, — сказав містер Фрейзер. — Чому народ оперують без наркозу?

— Не розумію.

— Чому не кожен опіум народу має добру силу? Що ви хочете зробити з народом?

— Його треба вивести з темноти.

— Не кажіть дурниць. Освіта — опіум народу. Вам слід би це знати. Адже ви її трохи маєте.

— Ви не вірите в освіту?

— Ні,— відказав містер Фрейзер. — У знання — так.

— Я вас не розумію.

— Часто я й сам себе не розумію і дуже з того тішуся.

— Хочете ще раз послухати «Кукарачу»? — збентежено спитав мексіканець.

— Так, — сказав містер Фрейзер. — Заграйте ще раз «Кукарачу». Це краще, ніж радіо.

Революція, думав Фрейзер, це не опіум. Революція — це очи-' щення, надпорив, і тиранія тільки продовжує його в часі. Опіум потрібен перед тим і опісля. Думалось йому легко, чи не занадто легко.

Ось незабаром вони підуть, подумав він, і заберуть з собою «Кукарачу». А він тоді вип'є ще чарчину і ввімкне радіо — адже радіо можна ввімкнути так, щоб ледве було чути.

БАТЬКИ І ДІТИ

Посередині головної вулиці містечка стояв знак об'їзду, але сліди шин вели навпростець, і, розваживши, іцо там, певне, лагодили дорогу, але вже закінчили, Ніколас Адамс поїхав уперед тією безлюдною брукованою вулицею, раз у раз спиняючись перед світлофорами, що світилися й у неділю, Коли ніякого руху не було, а наступного року згасли через брак коштів' на електрику; він їхав далі через містечко під розлогими деревами, що на все життя лишаються в серці того, хто там народився і змалку ходив під ними, тим часом як для чужинця вони тільки марно застують сонце і спричиняють вільгість у будинках; поминувши останній будинок, він виїхав на шосе, що цростяглося в далину, то піднімаючись нагору, то спадаючи вниз поміж рівно зрізаних глинястих укосів, порослих молодим пагінням. Нік народився не в цих краях, але йому приємно було їхати тут погожої осінньої днини й роздивлятися навколо.' Бавовну вже зібрали, на полях лишилася сама кукурудза, подекуди впереміж зі смугами червоного сорго, і, отак помалу їдучи — поряд На сидінні спав його син, сьогоднішній перегін наближався до кінця, місце ночівлі визначено, — Нік приглядався, де серед кукурудзи росте соя, а де горох, як гущавина чергується з порубами, чи далеко від полів та чагарника хижки й фермерські будинки, водночас подумки проходячи всю ту місцевість з рушницею, відзначаючи на кожному порубі можливі годбвшца та сховки дичини й прикидаючи, де можна натрапити на виводок і куди він полетить, якщо його сполохати.

Коли полюєш, на перепелів і собаки знайшли табунець, не йожна заходити між птахами та їх звичним сховком, бо, знявшися з землі, вони всією зграєю полетять просто на тебе: одні стрімко вгору, інші — мало не чіпляючи тебе крильми, та неначе такі величезні, яких ти ніколи й не бачив у повітрі,— і тоді тільки й: лишається обернутись і стріляти через плече навздогін, Перше ніж вони позгортають крила й трохи не прямовисно шуг-Йуть у чагарі. Отак полюючи в уяві на перепелів, як колись учив його батько, Ніколас Адамс мимоволі почав думати про нього. ЇЦоразу, коли він починав думати про батька, то передусім згадував його очі. Не кремезну постать, не поривчасті рухи, не широкі плечі, не гачкуватий яструбиний ніс, не бороду, що приховувала безвільне підборіддя — ні, завжди тільки очі. Вони глибоко сиділи в очних ямках під захистком великих надбрів'їв, наче цінний апарат, для якого сконструйовано спеціальний захисний пристрій. Ті очі бачили незрівнянно далі й краще, ніж звичайне людське око, і були найвидатнішим батьковим даром. Батько мав зір достоту як у дикого барана чи орла.

Бувало, стоять вони з батьком на березі озера, — а Нік теж мав тоді гострі очі,— і батько каже:

— А ось і прапор підняли.

Нік не бачив ні прапора, ні щогли.

— Онде, — казав батько, — то ж твоя сестра Дороті. Он вона підняла прапор, а тепер іде до пристані.

Нік дивився через озеро й бачив довгу смугу підліска при березі, високий ліс, що починався далі, мис перед бухтою, розчищені пагорби, що належали до ферми, білі стіни їхнього будинку серед дерев, але не міг розгледіти ані щогли з прапором, ані пристані — тільки білий пісок та заворот берега.

— А овець бачиш — отам, на узгірку понад мисом?

— Так.

Нік бачив на сіро-зеленому схилі пагорба невиразну білясту пляму.

— Я можу їх полічити, — казав батько.

Як і всі люди, обдаровані якоюсь здібністю понад звичайну людську потребу, батько був дуже нервовий. До того ж мав сентиментальну душу і, як більшість сентиментальних людей, був воднораз і жорстокий, і вразливий. Ціле життя його переслідували невдачі, і не завжди була в тому його вина. Він помер, потрапивши в пастку, яку сам допомагав лаштувати, і перед кінцем усі так чи так його зрадили. Атож, сентиментальних людей часто зраджують. Нік не міг ще написати про батька, хоч і мав намір колись таки написати, але ті перепелині місця збудили спогад про нього, такого, який він був за Нікового дитинства, і Нік знову відчув незмірну вдячність до батька, що навчив його двох речей: рибальства та полювання. Батько добре знався на обох цих справах, на відміну, скажімо, від сексуальних питань, і Нік був радий, що все склалося саме так: адже хтось має подарувати тобі першу рушницю або хоч дати на почин свою і показати, як з нею поводитись, та й жити треба там, де є дичина або ж риба, щоб мати змогу пізнати їх, — і тепер, у тридцять вісім років, Нік любив рибалити й полювати анітрохи не менше, ніж тоді, коли батько уперше взяв його з собою. Захоплення ніколи не пригасало, і Нік був вдячний батькові, що прилучив його до цього.

Що ж до тієї іншої справи, на якій батько не дуже добре знався, то все потрібне до неї знаряддя людина має від природи, і кожен осягає всю ту премудрість без чиїхось настанов, де б він не жив. Нік добре запамуятав ті єдині два випадки, коли бать* ко просвітив його в цих питаннях. Одного разу вони були на полюванні, і Нік підстрелив на ялині руду білку. Поранене звіря впало додолу і, коли Нік підняв його з землі, наскрізь прокусило йому кінчик великого пальця.

— Ох ти ж сод омська зараза! — вигукнув Нік і хряснув білку головою об стовбур