Читати книгу - "Подорож на Пуп Землі (Т. 2)"

В одній зі своїх книг Любко Дереш написав, що не любить творів, де є посилання на відомі анекдоти. Не любить тому, що здебільшого ці анекдоти так і залишаються загадкою, а відтак втрачається їхній перчений контекст. Тому, перш ніж посилатися на якусь хохму, краще завжди розповідати її повністю. Так ось, слухайте:

«Чоловік зібрався на рибалку. Прийшов він, значить, до річки і вмостився на своєму улюбленому місці, на березі лиману, закритого з усіх боків стіною очерету. Щойно він закинув вудилище, як десь здалеку з-за комишів донеслося істеричне: «Та пішли ви всі в дупу!». Рибалка прислухався, але нічого більше не почув. Відтак він заспокоївся, втупившись у нерухомий поплавок.

Зненацька над водою розбірливо пролунало вдруге:

— Та пішли ви всі в дупу!!

Цього разу репетували вже ближче, голос видавався вкрай розпачливим. Рибалка переполошився, зміркувавши, що там, либонь, недобре щось коїться. Видно, лупцюють там когось. По-дорослому.

За хвилину чи дві вигук повторився:

— Та пішли ви всі в дупу!!!

На цей раз горлали зовсім поряд, через що рибалка страшенно перелякався і, покинувши вудилище, зірвався на рівні ноги. Він уже готувався ушиватись геть, коли це раптом помітив самотнього дідуся, котрий неспішно випливав із-за очерету у маленькому човні, незграбно махаючи короткими веслами.

— Слухайте, діду, а чого ви на веслах гребете? У вас же мотор є.

— А-а-а! Пішли ви всі в ду-у-у-пу!!!».

…Ми з чехом засиділися в Анакенській бухті допізна.

Сонце давно закотилося за скелі, що обступають Анакену із заходу. На чистому безхмарному небі повільно загусала темрява, вичавлюючи з себе перші цятки безпристрасних зір. Я сидів на ще теплому піску і розмірковував про те, що, мабуть, недарма тут колись селилися королі. Анакена виявилась справжнім райським куточком — нерухоме плесо океану, безлюдний піщаний пляж, пальми, зорі… Мені страшенно не хотілося їхати назад до Cabañas Hinariru. Втім, накупавшись, ми з Яном відчули страшенний голод, а тому за годину після заходу сонця вирішили повертатися.

Поки обтиралися рушниками, переодягалися і збирали речі, надворі повністю стемніло. Через кілька хвилин, пробравшись у повній темряві через пальмовий гай, ми зрештою підійшли до мопеда, неспішно надягли на голови шоломи, затим Ян завів двигун і…

— Слухай, чувак, — розгублено промимрив чех, — а у нас не працює фара…

— Яка? — спитав я, так наче у мопеда було дві чи більше фар.

— Ота, що має, бляха, світити нам на дорогу.

— А-а… І чому вона не працює?

— Звідки я знаю, чому? — мій товариш смикав туди-сюди вимикач, але світло так і не з’являлося.

На цілому мопеді з усіх освітлювальних приладів працювали тільки бокові жовтенькі лампочки, що позначали повороти.

Від Анакени до Ханга Роа пролягає практично пряма дорога довжиною кілометрів дванадцять–тринадцять. Треба сказати, доволі непогана дорога. Звісно, якщо їхати по ній зі справними фарами.

Ми з чехом довго радилися й сперечалися, вирішуючи, як нам далі бути, в результаті чого прийняли рішення теліжитися до селища без світла. По-перше, очі вже трохи призвичаїлися до темряви, а по-друге, у нас просто не було іншого виходу.

Нас урятувало те, що ніч видалася ясною. В легкому місячному світлі дорога дійсно непогано проглядалась. Від’їхавши на кількасот метрів від Анакени, Ян обернувся до мене і гукнув:

— Усе буде пучком, чувак! Шлях прекрасно видно. За півгодини будемо вдома.

А потім впевнено піддав газу. Я хотів сказати у відповідь щось підбадьорливе, коли раптово відзначив, що… дорога зненацька обірвалася. Ну, цебто, вона не обірвалася, а просто завернула праворуч, а от ми продовжили нестися прямо. «Дирчик» почало трясти й колошматити, мов у гарячці, під колесо потрапив великий камінь, вибивши кермо з Янових рук, і ми, неначе двоє плавців на змаганні з синхронного плавання, одночасно задерши ходулі до неба, шугонули кудись у прерії. Мопед, прокотившись боком по траві, скоро заглох.

— Чувак, ти живий? — гукаю у темряву.

— Живий… живий… — бурчить щось у кущах по сусідству.

— Це добре, я теж живий. У тебе там усе нормально?

— Ні. По-моєму, я лежу на купі конячого лайна…

— Переживеш, — гигикнув я.

Обтрушуючись, ми повільно піднялися з трави. Побачивши один одного, голосно розреготалися. Затим я всівся назад у траву і стягнув з голови шолом. У вухах дзвеніло.

— Яне, подивись, — зненацька промовив я.

— Що там? — чех задер угору голову.

— Твої зорі… — пояснив я. — Зорі над островом Пасхи…

Якийсь час Ян стояв нерухомо, встромивши ніс у небо. Я розумів, що момент, можливо, не зовсім відповідний, проте… Ми ж заради цього сюди їхали…

Потому мій товариш голосно зітхнув і пішов шукати «дирчика» в траві.

На щастя, наш транспортний засіб зовсім не постраждав, вже за кілька хвилин ми повернулися на дорогу, тримаючи курс на Ханга Роа. Відтепер мопед повз уперед, наче п’яна черепаха. Розігнатися до 10 км/год вважалося просто космічною швидкістю.

Приблизно через годину якась машина нагнала нас ззаду. Ян мусив спинитися і ввімкнути сигнал повороту, аби хоч якось позначити нашу присутність на дорозі, інакше потужний позашляховик остров’ян міг спокійнісінько закатати нас у асфальт, не помітивши «дирчика» в повній темряві.

Совісний водій спинився коло нас і, зрозумівши, що не все гаразд у данському королівстві, співчутливо запитав:

— Хлопці, у вас усе гаразд?

— Все нормально, — відказав мій напарник. — Просто фара чомусь не працює, то ми й волочимося в темряві аж від Анакени.

— Зрозуміло. Я можу чимось допомогти?

— На жаль, ні. Дякуємо. Ви собі їдьте, ми вже якось дошкутильгаємо до Ханга Роа.

— О’кей, тоді бувайте!

Після того як ми проїхали центральну частину острова, машин, що їхали з нами в одному напрямку, побільшало — багато рапануйців поверталося зі своїх ферм додому.

Через п’ять хвилин поряд з нами загальмував ще один пікап. З кабіни висунулася допитлива рапануйська мордочка:

— Чуваки, у вас щось сталося? Допомога потрібна?

— Ні, дякуємо! — хором відповідали ми з Яном.

— А чого ви без світла їздите?

— Та оце, бачте, фара зламалася, доводиться їхати в темряві. Але ви не переживайте, ми самі впораємося.

Третій доброзичливець не забарився…

— Хлопці, привіт! Я ото їду, дивлюся, що то попереду за машинерія така в темряві ледве ворушиться. Ви чого це світло не вмикаєте, га?

— Та так, просто…

— Тю, не може бути! Якось це все дуже підозріло… У вас, мабуть, щось скоїлось. Давайте, я вам допоможу.

— Відчепіться!

— Що?

— Не треба нам допомагати! Дайте, блін, нормально доїхати до Ханга Роа!

Біля повороту на Маунґа Тангатоа нас настиг черговий «рятівник» — кучерява голова, меланезійський ніс-картоплина, засмаглі ручища. І те ж саме тупе запитання:

— А що це ви тут…