Читати книгу - "Репортер"

Рік тому, коли укладали контракт, я допоміг главі фірми Артегасу; після цього вів кликав до себе, обіцяв показати країну так, як її ніхто з іноземців не бачив; адресу його визубрив, телефон також, такому консультант потрібен, а хто, як не я, зможе розповісти йому, як треба вести з нами справи?! Нехай дома піднімають кампанію: «Куди зник заступник міністра Чурін?!» Нехай шукають. А я утонув, немає мене, прощавайте…

Я розумів, що це жахливо: втратити батьківщину на шостому десятку, але усвідомлював, що кінець невблаганно насувається, а дивитися на російське небо через намордники тюремних віконечок ні в кого немає великого бажання. Тому пора кінчати; час; треба готувати собі відрядження за кордон, а це не просто…

… Павло Михайлович, наш куратор, слухав мене уважно, дещо записував на маленьких аркушиках паперу, старанно їх номеруючи. Особливо — я помітив — його цікавило питання про відновлення Вологди, єдиний пам’ятник дерев’яної архітектури в Європі, який гине на очах, а липуча бюрократія досі не може звернутися до народу, запросити так званих шабашників — за років два зробили б місто столицею світового туризму.

— А при чому тут Іспанія? — здивувався Павло Михайлович. — Я згоден, питання про Вологду треба вирішувати негайно, але Іспанія до чого тут?

— У країні басків пречудові деревообробні заводи, жодна тріска даром не пропадає… А вологодські власті стогнуть, що в них немає ні фондів, ні коштів… Необхідно запросити іспанців чи італійських спеціалістів по обробці лісу, домовитися про спільне підприємство і почати роботу, нам же дали права, треба їх реалізувати… Культура дерев’яного будівництва — і це з нашими запасами лісу — злочинно забувається… хто не захоче мати вздовж ліній залізниць — особливо в Сибіру і на Далекому Сході — дерев’яні кафе, бари, ні, ні, не пивні! — нехай молочні, нехай соками торгують, аби було де з комфортом посидіти, погомоніти з друзями… А хіба погані дерев’яні клуби? Вулиці затишних будинків-зрубів? Говоримо про необхідність будівництва малих міст, а все одно тягне до гігантоманії: дай цемент, шифер, кахель… А їх же немає поки що! То як — сидіти й ждати біля моря погоди?! Найфешенебельніші будинки в Скандінавії — дерев’яні… Те ж саме — в Західній Німеччині, Швейцарії… А ми все уповаємо на рятівну цеглу, хоч вибіркова порубка лісу конче потрібна для збереження нашого зеленого багатства… Без підвищення загальної культури ми не зрушимо з мертвої точки… І без права керівника на варіантність рішень…

— Ми ж дали таке право керівникам, спустили директиви!

— ¦ У тому й біда, що знову спустили директиви, Павле Михайловичу! Але ж не спущена директива, а право гарантує не статистичний, а реальний рух… Я щодня сотні паперів відфутболюю на погодження… Але ж пишуть люди ініціативи! А я погоджую, погоджую, приміряюся, страхуюсь…

— То не треба марно страхуватись…

Павло Михайлович зняв трубку «вертушки», з’єднався з Іваном Федоровичем: «Хотів би порадитися з приводу реалізації положення про змішані підприємства в нашій галузі… Так… Саме так… А коли він повернеться? То, може, до Андрія Філатовича? Гадаєте, незручно? Хм… Гаразд, я доповім наші міркування»…

Чого я метушусь, подумав я тоді. Розмовляю з таким живим трупом, як і сам. Він теж ходить під інструкціями й директивами, теж чекає вказівок згори… Бідолашні ми, та й годі! Але який же парадокс: я, піклуючись про себе, будуючи свою особисту комбінацію, забуваю про все, коли мова заходить про загальну справу! В чому моя вина?! В тому, що я рвався в бій, а мене не пускали?! Та хіба це вина?! Я жертва! Звичайна жертва, як і тисячі керівників мого копилу і сили! Жертва я, а не злочинець! На нас усіх тисне стеля, на всіх — від муляра до міністра! Ми й досі соромимося відкрито говорити про заробіток, усе шепочемося, мовляв, овес дорожчає, на одну зарплату не проживеш… Звідки в нас це жахливе бажання обмежити заробіток тих, хто нас оточує? Економія? Та яка ж це в біса економія? Адже на цій гнітючій зрівнялівці втрачається ентузіазм і віра в можливість змін! Математика проста, як мукання: робітник на конвейєрі недокрутить гайку, справжнісінька, здавалося б, дрібниця, а це ж рекламація, гігантські збитки! А якби йому платили процент від виручки, якби він знав, що немає стелі, — він би гайку цю обсмоктував, на зуб пробував! Та про що я, чорт мене побери! Мені треба вибити собі відрядження, треба підвести Павла Михайловича до того, щоб він подзвонив міністрові, а той повинен назвати моє прізвище, і він його назве — ніхто, крім мене, не має таких зв’язків з фірмами по обробці дерева, ніхто!

… Я ніколи не почував себе так жахливо, як у жовтні минулого року, в той день, коли посадили Горенкова. Чесно кажучи, посадили мене самого, мою ідею сховали за грати!

Але хто штовхнув його під руку відмовити бригаді Русанова?! Хто?! А ніхто, відповів я собі самому. Час штовхнув. Але, на щастя, час новий, а закони старі, можна придержати тих, хто рветься вперед: «Іди, як ми всі, по камінню і не викаблучуйся»…

… Я знав умови гри: коли хочеш поїхати у відрядження за рубіж — бери в облогу начальство вигідною темою переговорів, а сам стій збоку та всіляко показуй свою незацікавленість у вояжі. Дуже важливо бути вивіреним і точним у реакції на пропозицію: «Зосталися хвости — не всі житлові комплекси здали в експлуатацію в Тюмені, немає часу, нехай поїде хтось із заступників»… Хоча варто лише згадати про Тюмень, як зі мною зразу ж погодяться, бойовий регіон, ні, про Тюмень згадувати не можна; ми всі плачемо за Нечорнозем’ям, але скажи, що відстає, наприклад, Пенза, — діло піде, а з Тюменню не можна поводитися вільно, справді, пошлють іншого. Кожне слово має бути заздалегідь виважене, оглянуте з усіх боків, кожен нюанс має вирішальне значення… Спочатку нагору йде записка, в якій ставиться запитання й висловлюється не тільки компетентність, а й сміливість, така бажана духу нашого часу, з елементами найжорстокішої, навіть у чомусь сенсаційної критики; такий папір запам’ятають. Потім необхідно організувати сумний документ апарату про те ж саме, але з перерахуванням робіт, які неможливо виконати з об’єктивних причин; а вже після