Читати книгу - "Тривожна ніч"

Але перед очима лежав протокол, надісланий з міського витверезника на приладобудівний завод. Майор вчитався в нього знову: інженер Москаленко, підібраний у сквері в тяжкому стані алкогольного сп'яніння, пробув у витверезнику з 25-го на 26 вересня від дев'ятої години вечора до шостої ранку, поки не очуняв…

Що ж, зміркував собі майор, для того й витверезник, щоб п'яні не валялися по вулицях та скверах… Нічого дивного, що й цього Москаленка довели до тями, потім відпустили. Москаленко… Стоп! На заводі такого немає — значить, хтось назвався чужим прізвищем? Повірили людині на слово, бо не було в неї при собі документів. Інженер, інтелігент. Чого ж не повірити? Так, так — Москаленко… Чи має ця виписка відношення до справи Павла Мушника? Пряме й безпосереднє! Москаленко — на ручці нагана, Москаленко — і у протоколі міського витверезника. Тут тільки не знати, чи не скористався хтось знайомством із Мушником. Жаль, що не зробили хлопці фотографію.

Подзвонив, розпорядився, аби знайшли й прислали до нього міліціонера, що чергував тоді у витверезнику — хай хоч усно змалює портрет свого постояльця, а може, гляне на Павла і зразу впізнає.

Та спокою все ще не було. Знову почав міряти кроками кабінет. Здавалося, скоро мав іти на пенсію, і хай не совість, та свідомість йому докоряла, що залишає складну справу, в якій лиш він може дати ради — хтось інший наплутає.

Не хотілося у тому зізнаватися, але знав, що недалеко час, коли таки покличуть його, скажуть: «Досить, пора йти на відпочинок. Дайте попрацювати іншому, молодшому, сповненому сили і енергії». А хто ж його замінить бодай у даній справі? Подумав на Віктора — і лише зітхнув. Звичайно, в майбутньому він, може, дослужиться не тільки до майора, але й до полковника… чи до генерала — не всім, а декому щастить. Але якщо буде отак поспішати, далеко не піде. Варто буде йому нагадати, що є народна мудрість: тихше їдеш — далі будеш. А собі так само, тільки інше: вік живи — вік учись. От і справа Мушника — урок.

Майор ніби отямився, відчув бадьорість і рішучість — працею, тільки працею віджене від себе і сумніви, і гнітючий настрій, щоб нічого зайвого, непотрібного до голови не лізло, не відволікало.

Повернувшись до стола, взяв телефонну трубку:

— Мушника — до мене!

Тут же вийняв із сейфа наган — поклав до шухляди: цій зброї належить бути у музеї почесним експонатом, а не речовим доказом на суді. Той, хто скористався нею для убивства, вчинив подвійний злочин! Коли попадеться, треба буде спершу його перевірити — чи не божевільний!

Під дверима зачулися кроки, і майор, відкинувшись назад, швидко закрив шухляду, чекав.

І ось уже стоїть у дверях Мушник, який запідозрений у страшному злочині. Як і вчора, він дуже блідий, та вже якийсь тихіший, спокійніший. Може, після похорону, а може…

— Сідайте. Як спалося?

Павло подякував і сів. Допитливо глянув на майора і в думці відзначив: стурбований, аж ніби нестриманий.

Пильніше, ніж учора, подивився і майор на нього, наче зневірився у всьому, що він, Павло, доводив під час їхньої попередньої розмови. Було видно, що майор довідався вже більше і знає щось таке, чого вони вчора не торкалися. Зацікавився: ба що? Невже Віктор виявився вбивцею? Або таки дійсно стрічався з Наталею? Як майор його притис, він і розколовся! Бо немає такого таємного, що б не стало явним.

Павло нетерпляче дивився на майора, чекав — яке буде перше запитання? Не сумнівався, що почне саме з нього, Віктора, свого працівника. Хай усього й не скаже, та мовить: помилився лейтенант, і він, Павло, невинен.

Але майор запалив цигарку і ще раз поцікавився:

— Відпочили трохи? Ніщо вас не тривожило?

— Що мало ще тривожити?

— Видіння яке?

— Видіння?

— Так. Не приходила вона до вас, плачучи?

— Чому таке питаєте?

Майор ніби спокійно затягнувся димом і разом із ним видихнув:

— Двоє вас тримало наган у руках — ви і ваша дружина, Наталя. Але ж вона сама себе не вбила, знаєте.

— Не знаю… Вирвалася від мене, побігла.

— Куди?

— Кажу, що не знаю!

— Сьогодні ви згадали, що побігла, а вчора ваша пам'ять кінчалася на тому, що впала.

Чекав Павло, що майор нахмуриться, зробить із цього висновок — ніби щось утаює або ж прагне заплутати слідство. Але майор Ковальчук несподівано для нього усміхнувся, наче сам приховував якусь таємницю. Потім, витримавши паузу, відповів йому, Павлові, сам:

— Раз пам'ять стала кращою, бачу, що ви відпочили добре… заспокоїлися. Так?

Не міг не здивуватися Павло:

— Щось турбує вас моє здоров'я.

— Чому би ні? Хіба я не людина?

— У даному випадку… не зовсім.

— Хто ж я для вас у даному випадку?

— Майор… Особа офіційна…

Ковальчук присунув собі попільничку, пригасив недопалок.

— А ви, хто ви?

— Ваша жертва я.

— Значить, вважаєте себе не просто невинним, але навіть жертвою? І це щось нове… Виходить, я — караючий меч?

— На це ваше право.

Рішуче заперечив майор Ковальчук:

— Помиляєтесь, Мушник, такого права я не маю й ніхто з нас не має. Воно й не потрібне. Останнє слово за судом, а суд може навіть виправдати підсудного — буває ж, що слідчі з тої чи іншої причини, та припускаються помилки. Недаремно кажуть: не помиляється лиш той, хто нічого не робить!

Павло зауважив:

— А хіба ви маєте право — помилятися?

— Не маємо, і в цьому я з вами погоджуюся, Мушник, тут маєте правду.

Зрадів Павло:

— І то — хліб. Але…

— Ну-ну… договорюйте.

— Коли ваше завдання — не тільки звинувачувати, але й захищати від несправедливих звинувачень — доведіть це зараз, у цій справі.

— Довели б — та ви нам, як навмисне, переплутуєте карти. Кажу — як навмисне, бо тут біда не тільки в злому наміру, як, напевне, у вашій нещирості. Заладили — у всьому винен я, ще й показали руки — ось цими руками її задушив. А потім — я не винен, я не вбивав, то інший… Дійшли аж до того, що назвали вбивцею молодого слідчого, вашого ж колишнього товариша — ви чомусь учора й не сказали, що з Віктором були спочатку друзями, грали в одній спортивній команді.

— Яке це має значення! — розгублено відповів Павло.

Майор вийняв пачку з