Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Не вурдалаки 📚 - Українською

Читати книгу - "Не вурдалаки"

407
0
26.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Не вурдалаки" автора Світлана Талан. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 37 38 39 ... 74
Перейти на сторінку:
хотів би почути, яке ім’я ти уподобала, – говорить Роман, несміливо та невміло тримаючи немовля на руках.

– Я промовчу, а ти скажи.

– Мені подобається ім’я Даринка.

– ?!

– Я щось не так сказав?

– Цього не може бути! Ти хитруєш! Напевне, я тобі колись казала, що Даринка – гарне ім’я?

– Як ти могла мені казати таке, якщо ми не знали, хто народиться: дівчинка чи хлопчик? А як ти хочеш її назвати?

– Ти не повіриш, але я теж так думала. Ми мислимо однаково, чи то збіг обставин?

– Ми кохаємо один одного, – говорить Роман, кладучи донечку в ліжко. – А кохати – значить і дивитися разом в один бік, і мислити.

Роман обіймає мене за плечі, дивиться в очі.

– Дякую тобі за донечку, – каже він лагідно та цілує мої повіки. – Ви – найкращі у світі жінки. І не треба перейматися зараз зайвими турботами. Я щось придумаю, щоб нам бути разом. Домовились?

– Так, – киваю я на знак згоди і кладу голову йому на груди.

Стає так спокійно, затишно, надійно та тепло…

…квітня 1960 р

Як тяжко, коли хворіє дитина! Краще б вже я сама захворіла, ніж дивитися, як пашить жаром Даринка! Вона застудилася десь по дорозі, коли я поверталася з дитиною на руках на роботу. Ледь приїхала до села, у донечки різко підскочила температура. Викликала лікаря, а він зміг дістатися лише за дві години.

– Двостороння пневмонія, – констатував лікар.

Поспіхом збираю речі, і нас везуть до районної лікарні. І знову Романа немає поруч. Від думки, що я знову сама, що немає кому навіть пожалітися, я впадаю у відчай. Лікарі роблять маленькій уколи, ставлять крапельниці, але після кожного прийому ліків у дитини починаються судоми. Даринка закочує очі та починає задихатися. Лікарі не можуть нічого вдіяти, а я від свого безсилля ледь не втрачаю розум. Залишаю дитинку на сусідку по палаті, Олесю, та біжу на телеграф, щоб дати телеграму Романові. Пишу йому: «Приїжджай, Даринка тяжко захворіла», й біжу знову до лікарні. По дорозі в голові рояться, гудуть, як у вулику бджоли, різні сумні думки.

– Як ти, моє сонечко? – кидаюся одразу до дитинки, а вона лежить бліда та гаряча.

– Марійко, – каже мені Олеся, сусідка по палаті. – Ось послухай мене, бо я вже третю дитинку народила, а ти ще молода, не маєш досвіду.

– Що? Що мені робити?! – у відчаї я заламую руки.

– Тобі треба взяти дитячу сорочечку, у якій вона була вдягнена, та піти до знахарки.

– Ми ж не в середньовіччі живемо! Чи ти віриш, що знахарка може вилікувати запалення легенів?!

– Не запалення, а зняти судоми зможе лише знахарка. Лікарі нічим тобі не зарадять, повір моєму досвіду.

Я в такому стані, що ладна зробити що завгодно, аби лише було на користь дитині.

– Я ж не можу покинути дитину та йти шукати ту жінку.

– До мене незабаром прийде свекруха, вона знає, де живе сильна шептуха. Якщо хочеш, то можеш їй передати сорочечку немовляти, – пропонує Олеся.

– А вона погодиться сходити? – запитую я з надією.

– Гадаю, що так, – відповідає Леся. – Вона добра людина.

Загортаю сорочечку в газету, кладу туди трохи грошей та передаю жінці, свекрусі Лесі.

– Це допоможе? – запитую її.

– Тільки Максимівна може допомогти, – говорить та. – Я п’ятеро діток народжувала, і кожному вона зуміла допомогти. Ця хвороба «дитячою» зветься, а лікарі не знають, як її лікувати. Помолися Богові, дитинко, – наостанок радить вона. – Він милостивий до нас усіх.

Я згодна на все! Згодна молитися і вдень, і вночі, лише б Даринку вдалося врятувати, бо лікарі роблять невтішні прогнози. А куди молитися, якщо немає образів?

– Олесю, у тебе випадково нема ікони? – запитую сусідку.

– Як же без неї? Є маленька. Я її завжди з собою ношу. Візьми! – говорить Олеся та дістає з гаманця з потаємної кишені маленьке зображення Ісуса, завбачливо сховане у шматок паперу.

– Дякую, – шепочу я. – А де ж мені помолитися?

– Я залишу тебе в палаті, а сама стану на дверях на варті. Непотрібно, щоб це бачили лікарі.

– А як мені молитися?

– Як серце підкаже. Головне, щоб щиро, – радить мені добра, малознайома жінка.

Дякую їй за добре серце, ставлю ікону на ліжко та падаю перед нею на коліна. Молюся довго та щиро, обливаючись слізьми. Прошу пробачення у Бога за всі свої гріхи, прошу пробачити ту маленьку брехню щодо Валі та Петруся. Вірю, що Бог мене почув, пробачив та змилосердився.

…травня 1960 р

Знахарка дійсно допомогла, бо з того часу, як я вдягла ту сорочечку на дитину, судоми пройшли, і більше їх не було. Даринка поступово почала одужувати. А коли приїхав Роман, то ледь мене пізнав.

– Що з тобою, Марійко? – сказав він. – На тобі ж лиця немає! Один скелет залишився. Тебе чи не годували?

– Звичайно ж, що ні. Їла манку ту, що давали дитині, а я ж її годую грудьми. Пригощала сусідка по палаті, але мені було незручно у неї брати їжу. До того ж, нічого до рота не лізло.

– Доведеться мені тебе відгодовувати. Як Даринка?

– Якщо піде все так і надалі, то за тиждень нас випишуть. Вдома розповім, що нам довелося пережити, – говорю я і намагаюся посміхнутися, щоб якось його підбадьорити.

Я віддаю ключі від хати та розказую, як її знайти. Роман пішов, щоб щось приготувати мені поїсти, а мені стало на душі спокійніше. Отак завжди. Коли він поруч, мені нічого не страшно. Здається, що і лихо повинно нас оминати…

…травня 1960 р

До Михайла Герасимовича ми пішли з Романом удвох.

– Михайле Герасимовичу, – почала я. – Дайте мені відкріплення, будь ласка.

– А які на то причини?

– Ви ж знаєте, що у нас тяжко перехворіла дитина. Я тут одна, дитсадка немає, чоловік працює за сотні кілометрів від мене. Хіба це подружнє життя?

Він уважно дивиться то на мене, то на Романа, насуплює брови та мовчить.

– Розумієте, – до розмови втрутився Роман, – мені тут немає роботи, а їй тяжко буде одній з маленькою дитиною.

– Інші ж жінки якось викручуються, – відказує директор.

– У них чоловіки поруч, матері або свекрухи, а я… Я зовсім одна, – кажу я та поглядаю на Михайла Герасимовича.

– Не можу я дати відкріплення, – говорить він, уникаючи мого погляду. – Не можу – і все! Треба відпрацювати три роки, до того ж, у мене катастрофічно не вистачає спеціалістів.

Я у розпачі! Спочатку різні думки плутаються у голові, потім з’являється одна, рятівна.

– Михайле Герасимовичу! –

1 ... 37 38 39 ... 74
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Не вурдалаки», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Не вурдалаки"