Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Тема для медитації 📚 - Українською

Читати книгу - "Тема для медитації"

252
0
26.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Тема для медитації" автора Леонід Григорович Кононович. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 37 38 39 ... 76
Перейти на сторінку:
що завгодно. Як сказав поет Михайло Саченко, викинув порожню пляшку в вікно — значить, націоналізм. І хоч би повну... атож порожню! Справа дійшла до абсурду: в листопаді 1976 року декан філології особисто зняв стінгазету, бо там на малюнку було синє небо й жовте листя, що можна при бажанні розцінити як натяк на барви національного прапора! Крім усього іншого, не рекомендувалося вживати слова «нація», «Україна», «відродження», «культура», «свідомість», а якщо їх усе-таки використовували, то в поєднанні зі словами «соціялістичний» чи «радянський». Негласно були заборонені цілі масиви імен, що повернулися в обіг протягом шістдесятих років — од Яворницького до Богдана-Ігора Антонича, який і слова не написав проти радянської влади. Ще одним чинником, який отруював життя, були велелюдні комсомольські збіговиська...

... через два тижні. Я спускався у вестибюль, аж зненацька хтось ухопив мене за лікоть.

— Юру!

Це був її голос, і мене відразу ж мов би струм пронизав.

— О, — вигукнув я, намагаючись приховати дрож у голосі, — так це Леляна! Ти теж вступила?

— Ну, звісно! — вона пішла поруч, а тоді раптом узяла мене під руку, наче робила це кожен день. — Ти куди?

— Та, — затнувсь я, — ще не знаю! А давай десь підемо погуляємо. Беру зобов’язання пригостить тебе морозивом. Га? Вона засміялася, і я аж затремтів, настільки дзвінкий і мелодійний був її сміх.

— Ні, це я буду тебе пригощати! А ти за це читатимеш мені свої вірші. Добре?

— Домовилися! Але я хотів тебе запитати ось про що...

— Ну-ну?

Я опустив голову.

— А можна... можна я буду називати тебе Леляною?

Її рука стисла мій лікоть.

— Юру!

— А що?

— Невже в народі збереглися отакі прадавні повір’я? Про Ир, Отхлань, Верхній Світ?

— Та звичайно! — Я нарешті зважився й подивився на неї. — Моя бабуня — рожденна відунка, й усе це я чув іще з дитинства. Ото, бувало, сидимо, з нею взимку на печі, й вона розповідає...

— А от її посестри-поляниці... які вони, Юру?

— Росана одягнута в чорну кольчугу й носить червоного щита. Коси в неї — ніби вороняче крило. Світляна в срібній кольчузі, а щит її золотий. Коси її мов біль біла. У Леляни черлений панцир і чорний щит, а коси... — голос мій раптом затремтів, — ...золоті в неї коси... як у тебе оце!

Вона скоса глянула на мене й подумала.

— Ну, якщо так, то можеш казати на мене Леляна... А ось і морозиво!

— До речі, як там Стоян? — поспитав я, коли ми відійшли од ятки.

Леляна зморщила свого носика.

— Він у нас комсоргом... далеко піде хлопчина! Послухай, ти будеш мені читати вірші?

— Може, Антонича?

— Ні, свої! — Вона ображено смикнула мене за лікоть. — Ну, Юру... ну, ти ж обіцяв!

— Гаразд, — зітхнув я, — прочитаю... Ця поема називається «Слово про червону ріку». Правда, мені радили її нікому не показувати...

Я став декламувати, вимахуючи руками і привертаючи увагу перехожих. Леляна слухала, і я бачив, що вона кидає на мене якісь дивні погляди. Коли я скінчив і полегшено звів подих, вона довго мовчала.

— Значить, я не помилилася в тобі... — нарешті сказала вона.

— Ти про що?

— Помовч! — перепинила вона мене. — А тепер я хочу спитати тебе ... ну, як би це сформулювати точніше...

— Про що ж? Я слухаю.

Вона знову скоса подивилася на мене.

Ти — свідомий українець?

— Як це розуміти?

— Ну... — вона трохи подумала, — ... ти ось пишеш вірші про Україну! А тобі відомо, що коїться на нашій землі зараз?

Я уважно подивився на неї згори.

— Далі?

— Тобі відомо, що десятки людей сидять у сибірських таборах за політичну діяльність? Що здійснюється цинічна цілеспрямована русифікація українського населення? Що наша мова й культура може реально зникнути вже через двадцять років?!

— Леляно... — прошепотів я, не вірячи своїм вухам.

— Ти — філолог-україніст! Але пройде небагато часу — і тебе можна буде назвати фахівцем з класичної філології, тому що українська мова стане мертвою! Ти бодай замислювався над цим?

— Та, — поволі сказав я, — бувало... А загалом, ти маєш слушність!

— Усі ви так говорите! А треба не балачками займатися... а щось робити, бо завтра може бути пізно! Боротися потрібно, розумієш?

— Проти кого?

— Проти цієї комуняцької наволочі, яка топче нашу землю! — Її очі аж потемніли од гніву. — Юру, не кнопки ж ми й не педалі...[4] щоб дозволити їм отак збиткуватися з усього, що святе для нас! Адже ми з тобою — майбутня духовна еліта... надія України, розумієш?

Я взяв її за руку й потяг до лави, котра стояла під каштанами.

— Сядь! — тихо звелів я. — І вислухай мене уважно, добре?

Зараз мені важко в це повірити, але тоді я розповів їй геть усе: і про свою зустріч із Чумаком, і про самвидав, і про те, яке страшне, шокове враження справила на мене праця Івана Дзюби, і про портфель із правозахисною літературою, який і досі був захований у лисячій норі... Така відвертість буває тільки між людьми, які допіру ступили на шлях дорослого життя й поняття не мають про ті методи, якими користуються спецслужби, щоб виявити ворогів режиму; така розмова може бути тільки між двома юними серцями, які ще не зачерствіли в плині жорстокого буття, що наповнить їх розчаруванням і гіркотою; таке трапляється тільки один-єдиний раз і більше ніколи не повторюється, бо за тої вовчої епохи щирість багатьом коштувала молодого віку і приносила довгі роки глухої чорної безвиходи... Коли я нарешті замовк, Леляна обхопила голову руками і кількоро хвиль сиділа, не в змозі промовити й слова.

— Я відчувала, — нарешті прошепотіла вона, — відчувала, що в тобі є щось таке! Ще тоді...

— Коли? — тихо запитав я.

— Ще тоді як ти глянув мені просто у вічі і сказав: «Мене зовуть...»

... поналивала вишняку й поставила пляшку на стіл.

— Пий, сину! Така наша доля: в одні двері зайшли, в другі вийдемо...

— ... а що за тими дверима, не знає ніхто! — понуро докинув він.

Баба перехилила чарку й посмакувала.

— Не думай про се, дитино!

1 ... 37 38 39 ... 76
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Тема для медитації», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Тема для медитації"