Читати книгу - "Бора"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Бора" автора Галина Костянтинівна Вдовіченко. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 37 38 39 ... 48
Перейти на сторінку:
id="id12">

12

Дощові краплі з парасолі Іван Іванович струсив ще на ґанку — лише тоді переступив поріг. Зачинив двері, неквапно роздягнувся. Обличчя сяє. Витримку має неабияку — мовчить, спершу ставить на тумбочку пакет з продуктами, вішає плащ на пластмасові плечики та сухою шматою протирає мешти. Кілька рухів долонями вгору по хвилястому сивому волоссю, а тоді вже:

— Гордій вдома?

— На кухні, — каже Бора. — Майструє.

— Майструє? Чого ж на кухні?

— Та нехай. На вулиці, бачите, що робиться. Обіцяв поприбирати.

— Я, Христинко, готуватиму на вечерю куліш. Усе, що треба, купив. Хто вдома? Клич усіх на кухню. Я цікаву новину приніс.

— Бомбезна новина! — за півгодини першою озвалася на почуте Божка.

Вона сиділа у кріслі, спираючись на ліроподібну спинку та підібравши одну ногу під себе. Бора кришила ножем жмутик кропу — допомагала Івану Івановичу готувати вечерю: він керував, а вона виконувала його накази. А сам шеф-кухар, стоячи посеред кухні, натхненно розповідав про своє відкриття, раз у раз похопившись, заглядав у папірець та оголошував: «Добре! Тепер до шкварок додаємо накришеної цибулі!.. А зараз засипаємо пшоно…»

Гордій та Лідія працювали за великим кухонним столом навпроти одне одного: він різав фігурку дерев’яної пташки, Лідія виводила чорною тушшю щось наразі незрозуміле. Божка, як завжди, трималася ближче до Гордія.

Новина і справді виявилась неймовірною. Було з чого дивуватися.

Однак спочатку Іван Іванович поставив Гордію кілька запитань, і кожна відповідь помітно впливала на його настрій.

— Ви можете бодай приблизно сказати, коли ваш дід-художник приїжджав до Львова?

— Чого ж приблизно? Це відомо точно, — відповів Гордій, не відволікаючись від роботи, — він перебував на стадії правого пташиного крила. — 38-го року. Бо моя мама народилась перед Другою світовою, у 39-му.

— Так, — Іван Іванович енергійно потер долоні. — А чого він приїжджав, говорила ваша бабуся? Якою була причина приїзду?

— У нього тут виставка була. Виставка талановитого лемка, щось таке приблизно писали на афішах.

— З Криниці? — розхвилювався Іван Іванович. — Лемко з Криниці? Це таке курортне містечко у Польщі.

— Не знаю, — знизав плечима Гордій, — десь з тих місць.

— Так-так-так, — ще більше збадьорився Іван Іванович. — А ви ще казали, що він був німий.

— Це його мама була німа, а він лише погано говорив. Мав дефект язика, то був недоріка. Але моя бабуся — тоді молода жінка — його розуміла, хоча вони були знайомі лише кілька днів. Це зрештою все, що я знаю.

— Так! У це просто неможливо повірити, але здається мені, Гордію, що ваш дід — художник Никифор, — голос Івана Івановича затремтів від піднесення.

— А-а-а, — протягнув Гордій і повернувся до своєї дерев’яної чи то ворони, чи то папужки, натиснув на різець, приставивши його до дзьоба. — Ні. Ви помиляєтесь. Його ім’я було Епіфаній Дровняк. Я мав десь лист — коротка цидулка, написана дитячим почерком, друкованими літерами. Він написав моїй бабусі листа по від’їзді. Нашкрябав кілька слів, бо добре писати не вмів. І у тому листі він називав себе Епіфаній Дровняк.

Іван Іванович схопився за комір сорочки і зробив два кроки до Гордія:

— Правильно! — сказав він у сильному хвилюванні та розщепнув верхні ґудзики. — Абсолютно вірно. Мені треба негайно випити пігулку.

Він тримав свої ліки у картонній коробці у креденсі, за грубим шклом різних дверцят. Тремтячими пальцями вивільнив з фольги рожеву таблетку — Бора вже стояла поруч зі склянкою води. Запив, закидаючи головою, як гусак. І одразу, за звичкою, помив за собою горнятко.

А тоді, заспокоївшись, повів далі:

— …Тому що людина, яка у метриці про народження була записана як Епіфаній Дровняк, все життя називалася Никифор. Натомість у свідоцтві про смерть його записали як Никифор Криніцкі. Це одна й та сама людина. Ваш дід, Гордію, — той самий Никифор, всесвітньо відомий художник.

Ось тоді у Божки й вихопилось:

— Бомбезна новина!

Гордій почухав собі різцем за вухом, відклав пташку вбік і сказав:

— Виходить, я виграв ту гру «Вірю — не вірю». Пам’ятаєте? Коли світла не було. А ви не повірили. Я десь мав кілька маленьких картинок, це точно його роботи, я їх пам’ятаю.

— І де вони зараз?

— Десь є, треба пошукати. Мають бути. Я одразу впізнав: ніби дитина малювала, але незвичайна дитина.

— А що там було намальовано?

— Будинки якісь, залізничні рейки, вокзал… І портрет моєї бабусі. Вона тоді працювала покоївкою у готелі… А Никифор у тому готелі зупинився. Я про нього мало знаю, та й бабуся майже ніколи нічого не розповідала. Мені про це згодом інші люди розповіли. Бабуся померла рано.

Івану Івановичу кортіло поділитися подробицями: він побував у музеї, де працює його знайомий, знавець творчості Никифора. Вони із цим мистецтвознавцем познайомилися колись на семінарі з наївного мистецтва.

— І тепер, тепер — з вашого, Гордію, дозволу — я зможу Олесеві повідомити сенсацію! — урочисто виголосив Іван Іванович.

— Якому Олесеві? — запитала Божка.

— Яку сенсацію? — підвів голову Гордій.

— Олесю, мистецтвознавцю. Сенсацію, що у Никифора Дровняка з Криниці є онук! — відповів обом Іван Іванович. — Адже дотепер вважалося, що у Никифора не було сім’ї, не було дітей! Це сенсація, друзі мої!

— Хм! — скептично буркнув Гордій. — Та кому воно потрібно? І чим я доведу, що це мій дід? Я й вам тоді даремне бовкнув. «Говорило вино», як ви слушно висловились. Ті картинки не знати де, бабусі давно вже немає. Та вони й не оформляли своїх стосунків, це був випадковий зв’язок. Хоча вона справді любила того дивака. Принаймні так виглядало, на думку деяких родаків. Від них я й дізнався те, що знаю. Чим я можу зараз вашим мистецтвознавцям бути корисним? Та й взагалі будь-кому іншому? Мало чого може наговорити якийсь самозванець-онук! І хто він, зрештою, такий? Людина без постійного житла, без постійної роботи, без сім’ї…

— А це, власне, нікого не здивує, — не поступався Іван Іванович. — Никифор все життя був людиною без сім’ї, без постійного житла і без роботи — він просто малював і малював, дуже часто лише заради їжі.

— Никифор — це той бронзовий дивак, що біля Домініканського костелу сидить? — ворухнулась на своєму стільці Божка. — У капелюсіё з піднятим вгору пальцем?

— Він! — підтвердив Іван Іванович.

— Їсти будемо? — запитав Гордій.

— А чому він домівки не мав? — озвалася Бора. — І де він все життя жив? У Криниці?

— Історія така, — зрадів запитанням Іван Іванович. — Уявіть. Травень 1895 року. Курортне містечко Криниця, це підніжжя Низьких Бескидів, Польща. Потім у вітальні покажу на карті. Німа русинка Євдокія Дровняк народжує

1 ... 37 38 39 ... 48
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Бора», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Бора"