Читати книгу - "Доба. Сповідь молодого «бандерівця»"

ручним, бо, можливо, втік з зоопарку. Із вдячністю приймав їжу, яку йому приносили ми та наші сусіди, але нікому не дозволяв до себе торкнутися. Він, здається, відчував свою винятковість і знав про те, що світ без нього сірий і нецікавий, і те, що він один для всіх і всі для нього. Кожного ранку я прокидалася і бігла між сосен до хвіртки, а потім лукою, щоб подивитися, чи він не відлетів? З його присутністю моє дитяче життя сповнювалося якоїсь невловимої радості й чистоти… А одного ранку я його не побачила. Прибігла й всім розповіла, що фламінго відлетів. Батько весь час казав, що він має полетіти в далекі теплі краї. Але трапилося інше. Того ж дня ми знову пішли на річку купатися, а після купання я пішла прогулятися уздовж тих місць, де зазвичай гуляв фламінго. Він лежав трохи осторонь зі скрученою головою…

— Боже, який жах! — сплеснула руками Заболотна. — Хто ж убив його підступно?

— Місцеві хлопці з Козина. Я потім бачила його пір'я у них на мопедах. Я плакала і випрошувала у них те пір'я, щоб хоч якась пам'ять залишилась. А потім і воно розгубилося… Лишився міф. Міф про прекрасне, якому зламали шию… Так це я до чого? До того, що зараз ми маємо перед собою прекрасного фламінго у вигляді гоголівського «Ревізора», якому ми можемо зламати шию, а можемо випустити у небо рожевим птахом!

У цю мить на очах у коханки головного режисера з'явилися сльози. Вона дивилася кудись вдалечінь, Гуров, закусивши губу, неоднозначно кивав головою, Заболотна цокала язиком, переважна більшість артистів перезиралася, шукаючи німої відповіді на питання «що то було?» і «як не це реагувати?» Зрештою, сам Зарізович розрядив цю невизначеність фразою:

— Ну, Ларисо Михайлівно, давайте підписуйте ролі!

По тих словах акторський вулик пожвавів, зарухався, заходився ґелґотіти, і Обаринська, підписавши перший стос паперів, який під руку поклав їй Боря Маргуліс, вручила Гурову зі словами:

— Сподіваюся на гарну і плідну співпрацю! І понеслося.

Така вже традиція у нашому театрі, що на першій зустрічі режисер-постановник сам підписує і вручає артистам окремо надруковані ролі. Не знаю, чи заведено таке в інших театрах. Але, отримавши з рук Обаринської свою роль слуги-трактирника на трьох листочках, я знову всівся на лаві й дочекався, коли пороздають ролі ще менші — купців там, масовки. Потому оголосили перерву, і більшість артистів попхалася до виходу, я ж подався до ширм, за якими стояли м'які канапи і, заховавшись від сторонніх очей, влігся на одну та занурився у свої думки.

Глава четверта ЗА ШИРМОЮ

За ширмою було тепло й затишно. Поруч на стіні висіла чавунна батарея, що пахтіла жарким духом, а стара канапа, оббита червоним потертим оксамитом була дуже вдало змайстрована, немов би спеціально для нетривкого перепочинку. Невисокий підголовник, на який я вмостив свою довбешку, був якраз такого рівня жорсткості, що заснути на ньому було неможливо, а от покимарити в самий раз.

Крутилися в мене в голові якісь непевні думки щодо людської неоднозначності. От, зокрема, Обаринська, яка виголосила цей, безумовно, заготовлений заздалегідь, але все одно романтичний спіч «про рожевого фламінго», і про яку подруга моєї мами тьотя Іда абсолютно певне казала, що вона «сучка, увела Ігорьочка з сім'ї», а люди ще й говорили лихе, буцім вона його б'є, буцім вона знається на відьомстві, буцім вона посприяла тому, що з театру пішло багато артистів, буцім вона не тільки з Зарізовичем живе, а ще із трьома артистами з трупи, та чи мало яких гидот про людину наговорять. Аж тут бачиш — і у неї було дитинство, і у неї були мрії, і рожевий фламінго… І вже, здається, Обаринська — худа, анемічна жаба, що через передок торує собі шлях у мистецтві — теж стає людиною, яку і жаль трохи і до якої вже ставишся не як до коханки, але вбачаєш і якусь душу…

Отак у однозначних думках про неоднозначність кожної людини та й життя взагалі, провів я кілька хвилин, лежачи на канапі із заплющеними очима, аж раптом почув з-за ширми гундосу говірку Борі Маргуліса, який звертався до Зарізовича, що після проголошеної перерви так і лишався сидіти в залі, щось занотовуючи у своєму щоденнику.

– Ігоре Юрійовичу, тут до вас Євген Дмитрович прийшов, каже у терміновій справі, — голос Борі відверто тремтів.

— Де він? — рипнувся на кріслі Зарізович.

— Роздягнувся у вас у прийомній, вже піднімається… А от і він! — Боря запопадливо порснув смішком, і до кімнати зайшов Євген Дмитрович, як завжди, сяючи своїми окулярами, у елегантному темно-синьому костюмі з піжонським блакитно-білим галстуком.

Зарізович рвучко підвівся назустріч і, ухопившись за руку, довго й настирливо її тряс:

— Якими вітрами, Євгене Дмитровичу?

— У терміновій справі, Ігоре Юрійовичу! Ми можемо поговорити з вами наодинці?

— Так, звичайно! Пройдемо до мого кабінету чи просто тут?

— Давайте, щоб не гаяти часу — тут. Розмова буде нетривкою…

— Так, звичайно! Борисе Михайловичу, — звернувся худрук до Борі, — попросіть панів артистів на деякий час звільнити залу…

За півхвилини зала спорожніла. Я теж хотів вибратися зі свого сховища, але, підвівшись на лікті, так і завмер, спостерігаючи за усім крізь вузьку шпарину. У разі чого міг би вдати, що сплю, але чоловікам, здається, було не до мене. У тому, кого Зарізович називав Євгеном Дмитровичем, я відразу впізнав Мутного, що у той час, поки артисти полишали залу, стояв і, заклавши руки за спину, мовчки дивився у вікно. Коли ж за Борею, що виходив останнім, зачинилися двері, Мутний розвернувся до Зарізовича і, повівши очима убік, пошепки запитав:

— Я сподіваюся, тут у вас не прослуховується?

— Та ні, Євгене Дмитровичу, — так саме чомусь пошепки відповів Зарізович, — ми встановили підслушку у радіоточках у всіх гримерках, а в репетиційних залах навіщо? До речі, дякую вам за підказку та спеціалістів… Через цю систему можна дізнатися багато цікавого з приводу справжнього життя у театрі!

— Отож бо! — Мутний зробив паузу і якось непевно, ніби роздумуючи з чого починати, захитав головою. — Ігоре Юрійовичу, я до вас з неприємними новинами…

— Я вас уважно слухаю, Євгене Дмитровичу, — аж виструнчився перед ним худрук.

— Трапилася одна ситуація, в якій мені терміново потрібна ваша допомога й рішучі невідкладні дії… — Мутний погладив правою рукою свою охайну борідку. На середньому палці виблиснув темно-синій сапфір у золотій каблучці. Поправивши окуляри, продовжив: — У вашому театрі працює одна молода людина, яку звати Дмитро