Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Доба. Сповідь молодого «бандерівця» 📚 - Українською

Читати книгу - "Доба. Сповідь молодого «бандерівця»"

305
0
26.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Доба. Сповідь молодого «бандерівця»" автора Антон Дмитрович Мухарський. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 37 38 39 ... 63
Перейти на сторінку:
ручним, бо, можливо, втік з зоопарку. Із вдячністю приймав їжу, яку йому приносили ми та наші сусіди, але нікому не дозволяв до себе торкнутися. Він, здається, відчував свою винятковість і знав про те, що світ без нього сірий і нецікавий, і те, що він один для всіх і всі для нього. Кожного ранку я прокидалася і бігла між сосен до хвіртки, а потім лукою, щоб подивитися, чи він не відлетів? З його присутністю моє дитяче життя сповнювалося якоїсь невловимої радості й чистоти… А одного ранку я його не побачила. Прибігла й всім розповіла, що фламінго відлетів. Батько весь час казав, що він має полетіти в далекі теплі краї. Але трапилося інше. Того ж дня ми знову пішли на річку купатися, а після купання я пішла прогулятися уздовж тих місць, де зазвичай гуляв фламінго. Він лежав трохи осторонь зі скрученою головою…

— Боже, який жах! — сплеснула руками Заболотна. — Хто ж убив його підступно?

— Місцеві хлопці з Козина. Я потім бачила його пір'я у них на мопедах. Я плакала і випрошувала у них те пір'я, щоб хоч якась пам'ять залишилась. А потім і воно розгубилося… Лишився міф. Міф про прекрасне, якому зламали шию… Так це я до чого? До того, що зараз ми маємо перед собою прекрасного фламінго у вигляді гоголівського «Ревізора», якому ми можемо зламати шию, а можемо випустити у небо рожевим птахом!

У цю мить на очах у коханки головного режисера з'явилися сльози. Вона дивилася кудись вдалечінь, Гуров, закусивши губу, неоднозначно кивав головою, Заболотна цокала язиком, переважна більшість артистів перезиралася, шукаючи німої відповіді на питання «що то було?» і «як не це реагувати?» Зрештою, сам Зарізович розрядив цю невизначеність фразою:

— Ну, Ларисо Михайлівно, давайте підписуйте ролі!

По тих словах акторський вулик пожвавів, зарухався, заходився ґелґотіти, і Обаринська, підписавши перший стос паперів, який під руку поклав їй Боря Маргуліс, вручила Гурову зі словами:

— Сподіваюся на гарну і плідну співпрацю! І понеслося.

Така вже традиція у нашому театрі, що на першій зустрічі режисер-постановник сам підписує і вручає артистам окремо надруковані ролі. Не знаю, чи заведено таке в інших театрах. Але, отримавши з рук Обаринської свою роль слуги-трактирника на трьох листочках, я знову всівся на лаві й дочекався, коли пороздають ролі ще менші — купців там, масовки. Потому оголосили перерву, і більшість артистів попхалася до виходу, я ж подався до ширм, за якими стояли м'які канапи і, заховавшись від сторонніх очей, влігся на одну та занурився у свої думки.

Глава четверта ЗА ШИРМОЮ

За ширмою було тепло й затишно. Поруч на стіні висіла чавунна батарея, що пахтіла жарким духом, а стара канапа, оббита червоним потертим оксамитом була дуже вдало змайстрована, немов би спеціально для нетривкого перепочинку. Невисокий підголовник, на який я вмостив свою довбешку, був якраз такого рівня жорсткості, що заснути на ньому було неможливо, а от покимарити в самий раз.

Крутилися в мене в голові якісь непевні думки щодо людської неоднозначності. От, зокрема, Обаринська, яка виголосила цей, безумовно, заготовлений заздалегідь, але все одно романтичний спіч «про рожевого фламінго», і про яку подруга моєї мами тьотя Іда абсолютно певне казала, що вона «сучка, увела Ігорьочка з сім'ї», а люди ще й говорили лихе, буцім вона його б'є, буцім вона знається на відьомстві, буцім вона посприяла тому, що з театру пішло багато артистів, буцім вона не тільки з Зарізовичем живе, а ще із трьома артистами з трупи, та чи мало яких гидот про людину наговорять. Аж тут бачиш — і у неї було дитинство, і у неї були мрії, і рожевий фламінго… І вже, здається, Обаринська — худа, анемічна жаба, що через передок торує собі шлях у мистецтві — теж стає людиною, яку і жаль трохи і до якої вже ставишся не як до коханки, але вбачаєш і якусь душу…

Отак у однозначних думках про неоднозначність кожної людини та й життя взагалі, провів я кілька хвилин, лежачи на канапі із заплющеними очима, аж раптом почув з-за ширми гундосу говірку Борі Маргуліса, який звертався до Зарізовича, що після проголошеної перерви так і лишався сидіти в залі, щось занотовуючи у своєму щоденнику.

– Ігоре Юрійовичу, тут до вас Євген Дмитрович прийшов, каже у терміновій справі, — голос Борі відверто тремтів.

— Де він? — рипнувся на кріслі Зарізович.

— Роздягнувся у вас у прийомній, вже піднімається… А от і він! — Боря запопадливо порснув смішком, і до кімнати зайшов Євген Дмитрович, як завжди, сяючи своїми окулярами, у елегантному темно-синьому костюмі з піжонським блакитно-білим галстуком.

Зарізович рвучко підвівся назустріч і, ухопившись за руку, довго й настирливо її тряс:

— Якими вітрами, Євгене Дмитровичу?

— У терміновій справі, Ігоре Юрійовичу! Ми можемо поговорити з вами наодинці?

— Так, звичайно! Пройдемо до мого кабінету чи просто тут?

— Давайте, щоб не гаяти часу — тут. Розмова буде нетривкою…

— Так, звичайно! Борисе Михайловичу, — звернувся худрук до Борі, — попросіть панів артистів на деякий час звільнити залу…

За півхвилини зала спорожніла. Я теж хотів вибратися зі свого сховища, але, підвівшись на лікті, так і завмер, спостерігаючи за усім крізь вузьку шпарину. У разі чого міг би вдати, що сплю, але чоловікам, здається, було не до мене. У тому, кого Зарізович називав Євгеном Дмитровичем, я відразу впізнав Мутного, що у той час, поки артисти полишали залу, стояв і, заклавши руки за спину, мовчки дивився у вікно. Коли ж за Борею, що виходив останнім, зачинилися двері, Мутний розвернувся до Зарізовича і, повівши очима убік, пошепки запитав:

— Я сподіваюся, тут у вас не прослуховується?

— Та ні, Євгене Дмитровичу, — так саме чомусь пошепки відповів Зарізович, — ми встановили підслушку у радіоточках у всіх гримерках, а в репетиційних залах навіщо? До речі, дякую вам за підказку та спеціалістів… Через цю систему можна дізнатися багато цікавого з приводу справжнього життя у театрі!

— Отож бо! — Мутний зробив паузу і якось непевно, ніби роздумуючи з чого починати, захитав головою. — Ігоре Юрійовичу, я до вас з неприємними новинами…

— Я вас уважно слухаю, Євгене Дмитровичу, — аж виструнчився перед ним худрук.

— Трапилася одна ситуація, в якій мені терміново потрібна ваша допомога й рішучі невідкладні дії… — Мутний погладив правою рукою свою охайну борідку. На середньому палці виблиснув темно-синій сапфір у золотій каблучці. Поправивши окуляри, продовжив: — У вашому театрі працює одна молода людина, яку звати Дмитро

1 ... 37 38 39 ... 63
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Доба. Сповідь молодого «бандерівця»», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Доба. Сповідь молодого «бандерівця»"