Читати книгу - "Троє в одному човні (як не рахувати собаки) [збірка]"

Їм таки довелось попосвистіти, щоб ми давали їм дорогу. Я б не хотів здатися хвальком, але гадаю, що можу чесно сказати: самий наш човник за той тиждень завдав більше прикрощів паровим катерам, які нам зустрічались, більше заважав і допікав їм, ніж усі інші судна на Темзі, разом узяті.

— Катер! — вигукував котрийсь із нас, угледівши вда лині ворога, й за одну мить усе було готове до зустрічі. Я брався за стерно, Гарріс і Джордж сідали поруч зі мною — всі троє спинами до катера, — і човен помаленьку виносило на середину річки.

Катер наближався, свистячи, а нас несло собі за водою. Ярдів за сто від нас він починав свистіти, як навісний, і всі люди на ньому вибігали, перехилялись через борт і горлали на нас; але ми нічого не чули. Гарріс розповідав нам про яку-небудь кумедну пригоду з його матір’ю, а ми з Джорджем слухали, мов заворожені.

Тоді катер, свиснувши востаннє так розпачливо, що на ньому ледь не вибухав паровий казан, давав задній хід, випускав пару, розвертався й сідав на мілину, а всі, хто був на катері, кидались на ніс і щось кричали нам, і хто йшов берегом, теж спинявся й кричав на нас, і кожне судно, що пропливало річкою, теж спинялось і приставало до хору, аж урешті вся Темза на кілька миль угору й униз просто шаленіла. А тоді Гарріс уривав свою розповідь на найцікавішому місці, оглядався з легким здивуванням і казав Джорджеві:

— Диви, Джордже, паровий катер!

І Джордж відповідав:

— А ти знаєш, я наче щось чув!..

Далі ми бентежились, починали метушитися, не знали, як звернути з дороги, а на катері всі юрмились біля борту й навчали нас:

— Правим гребни — ти, ти, йолопе! А лівим назад! Та ні, не ти — отой другий! Облиш стерно, чуєш? Тепер обома разом! Та не так! Ах ви ж…

Потім з катера спускали човен і пливли нам допомагати. Про морочившись із чверть години, нарешті відтягували нас із дороги й могли пливти далі. А ми щиро дякували їм і просили взяти нас на буксир. Але на жодному катері не погодились.

Ми відкрили ще один спосіб дратувати парові катери аристократичного типу: вдавати, ніби вважаємо їх компанією продавців або офіціантів, яку господар везе на щорічний пікнік, і питати, чиї вони: фірми «Брати К’юбіт» чи «Тверезих Бермондсейців», і чи не позичать вони нам каструльки.

Найдужче бояться парових катерів літні жінки, не звиклі до прогулянок річкою. Пам’ятаю, я одного разу плив із Стейнза до Віндзора — той перегін особливо багатий цими механічними потворами — з компанією, в якій були три такі жінки. То була чиста комедія. Тільки-но загледівши вдалині паровий катер, вони вимагали, щоб ми пристали до берега й дали їм перечекати на землі, поки той катер не сховається з очей. Вони казали, що їм дуже шкода, але у них є родини і вони не можуть так відчайдушно ризикувати життям.

Біля Гемблдонського шлюзу ми виявили, що в нас скінчилась вода. Ми взяли дзбан і рушили до сторожового будинку.

Нашим парламентером був Джордж. З чарівливою усмішкою він сказав:

— Будьте ласкаві, чи не знайдеться у вас трохи води?

— Чом ні,— відповів старенький сторож. — Візьміть скільки вам треба, а решту залиште.

— Дуже дякую, — промимрив Джордж, озираючись довкола. — А… де вона у вас?

— Там, де й завше, синку, — ліниво відповів дідусь. — Позаду вас.

— Не бачу, — сказав Джордж, обернувшись.

— Господи, де ж ваші очі? — здивовано промовив старий, узяв Джорджа за плече, повернув його й показав рукою на річку. — Он скільки води, а ви не бачите?

— А! — вигукнув Джордж, нарешті зрозумівши. — Але ж ми не можемо пити воду з річки!

— Ну, то зачерпніть дзбаном і пийте з дзбана, — порадив стариган. — Я так роблю вже п’ятнадцять років.

Джордж сказав, що по ньому не видно, щоб це дуже пішло йому на користь, а тому ми воліємо пити воду з колодязя.

Води ми дістали в одній садибі трохи далі. Я чогось думаю, що й та вода була з річки. Але ми того не знали, і нічого з нами не сталось. Чого очі не бачили, те шлункові не завадить.

Того літа, трохи згодом, нам таки довелося скуштувати річкової води, але доброго з того вийшло мало. Ми пливли Темзою вниз і недалеко від Віндзора зупинились в одній заводі попити чаю. Дзбан наш був порожній, і ми мусили або лишитись без чаю, або набрати води з річки. Гарріс запропонував ризикнути. Він сказав, що як воду переварити, нічого страшного не буде. Мовляв, кип’ятіння вб’є всіх шкідливих мікробів, які є у воді. Отож ми набрали в чайник води з-за борту й поставили закипіти. Ми старанно простежили, щоб вода таки справді закипіла.

Потім заварили чай і повсідались його пити. Джордж уже підносив чашку до губів, коли раптом рука його застигла, і він вигукнув:

— Що то таке?

— Де? — перепитали ми з Гаррісом.

— А он! — сказав Джордж, дивлячись у західний бік.

Ми з Гаррісом теж обернулись туди й побачили, що до нас повільно пливе за водою собака. То був один з найспокійніших, найсумирніших собак, яких я будь-коли бачив. Справді, ще ніколи не зустрічав я собаки, що здавався б задоволенішим і безтурботнішим. Він замріяно плив, лежачи на спині й задерши всі чотири лапи в повітря. Собака був, можна сказати, повнотілий, з добре розвиненим, опуклим огруддям. Він плив і плив, незворушний, сповнений гідності, а порівнявшись із нашим човном, зупинився в комиші й вигідно влаштувався там на ніч.

Джордж сказав, що він не хоче чаю, і вилив свою чашку за борт. Гаррісова спрага теж відразу минулась, і він узяв приклад із Джорджа. Я вже встиг випити півчашки, однак тепер пошкодував за тим.

Я спитав Джорджа, як він гадає: чи не підхопив я тифу?

— Навряд… — відповів він і сказав, що, на його думку, є великі шанси, що ні. В усякому разі, через два тижні я вже знатиму напевне, підхопив чи ні.

Рукавом Темзи ми допливли до Уогрева. Той рукав уливається в річку з правого берега на півмилі вище Маршського шлюзу, і в нього варто звернути, бо він такий гарний, тінистий, та ще й скорочує шлях майже на півмилі.

Звичайно, вхід у нього перегороджений стовпами й ланцюгами і обставлений таблицями, що загрожують усілякими тортурами, ув’язненням і смертю кожному, хто зважиться занурити весло в його води, — мене дивує, як це ніхто