Читати книгу - "Троє в одному човні (як не рахувати собаки) [збірка]"

Пропливши рукав до половини, ми зупинились пообідати. Під час того обіду ми з Джорджем прикро перелякалися.

Гарріс перелякався теж, але я гадаю, його переляк не можна й порівнювати з тим, що відчули ми з Джорджем.

Ось як воно сталось: ми розташувалися на луці ярдів за десять від води і вже сіли їсти. Гарріс затиснув між колінами пиріг із м’ясом і почав його краяти, а я й Джордж чекали з наставленими тарілками.

— Ви ложку вийняли? — спитав Гарріс. — Мені потрібна буде ложка — юшечку вибирати.

Кошик стояв позаду нас, і ми з Джорджем обидва враз обернулись до нього, щоб дістати ложку. Це діло забрало не більш як п’ять секунд. А коли ми обернулись назад, Гарріса й пирога вже не стало!

Перед нами було широке, чисте поле. На сотні ярдів ні дерева, ні живоплоту, щоб заховатись за ними. В річку пірнути він не міг, бо від води сиділи ми, і йому довелось би перелазити через нас.

Ми з Джорджем обдивилися скрізь довкола. Тоді втупились один в одного.

— Може, його живцем на небо взяли? — сказав я.

— Навряд чи вони б і на пиріг понадились, — відповів Дясордж.

Заперечення здавалось досить слушним, і ми відкинули небесну теорію.

— Та це, мабуть, просто стався землетрус, — висловив Джордж простіше й вірогідніше припущення. Потім додав із сумною ноткою в голосі: — І нащо він саме взявся краяти той пиріг!

Зітхнувши, ми ще раз спрямували погляди на те місце, де востаннє бачили на цьому світі Гарріса й пиріг. І враз кров застигла в наших жилах, а волосся стало дибом, бо ми побачили Гаррісову голову — саму лише голову, що стирчала з високої трави. Обличчя було дуже червоне й мало вираз сильного обурення.

Джордж отямився перший.

— Озвися ж! — вигукнув він. — Скажи швидше, живий ти чи мертвий — і де твоє тіло!

— Не клей дурня, — відказала Гаррісова голова. — Ви, мабуть, навмисне це підстроїли.

— Що підстроїли? — закричали ми з Джорджем.

— Посадили мене на це місце! Дурна витівка. Нате, держіть пиріг.

І просто з-під землі, як нам здалося, піднявся пиріг, весь пом'ятий і обдертий, а вслід за ним виліз Гарріс — мокрий, брудний і розпатланий.

Він, не знаючи того, сів на самому краю вузенького глибокого рівчака, прикритого високою густою травою, і, відхилившись назад, беркицьнувся в рівчак разом із пирогом.

Гарріс сказав нам, що зроду ще не бував такий здивований, як тоді, коли відчув, що падає. Він же не міг і здогадуватись, що сталося. Спершу він подумав, що це кінець світу.

Гарріс і досі переконаний, що ми з Джорджем підстроїли все це навмисне. Отак несправедливі підозри переслідують навіть найбезвинніших людей, бо, як сказав поет, «Хто зможе наклепу уникнуть?»

Справді — хто?

Розділ чотирнадцятий

Уогрев. Воскові фігури. Сонінг. Наше рагу. Монтморенсі глузує з нас. Бій Монтморенсі з чайником. Джордж учиться грати на банджо. Неприязне ставлення інших. Труднощі на шляху му-аиканта-аматора. Як учаться грати на козиці. На Гарріса після вечері нападав смуток. Ми з Джорджем ідемо прогулятись. Вертаємось голодні й змоклі. Чудна поведінка Гарріса. Гарріс і лебеді — дивовижна пригода. У Гарріса неспокійна ніч.

Після обіду ми скористалися з попутного вітерця й під вітрилом проминули Уогрев і Шіплейк. Вид із Темзи на Уогрев, прегарне старовинне містечко, що притулилось у коліні річки й наче дрімає під гарячим сонцем літнього дня, надовго закарбовується в пам’яті.

Заїзд «Святий Георгій і дракон» в Уогреві пишається чудовою вивіскою. Один бік її намалював Леслі, член Королівської академії, а другий — Годжсон, теж академік. Леслі зобразив самий бій Георгія з драконом, а Годжсон — сцену після бою: Георгій, скінчивши діло, п’є пиво з великого кухля.

В Уогреві жив Дей, автор «Сендфорда й Мертона»; а втім, ще більше честі містечку з того, що його тут убито. В уогревській церкві є пам'ятник місіс Сарі Гіл, що в своєму заповіті призначила щорічну премію в один фунт стерлінгів, яку на Великдень мали ділити між двома школярами й двома школярками, що «ні разу не виявили непослуху батькові й матері і ні разу не були спіймані на тому, що вони вилаялися, збрехали, щось украли або розбили шибку». За п'ять шилінгів на рік відмовлятись від стількох утіх! їй-богу, не варто.

В містечку хваляться, ніби колись, багато років тому, знайшовся один хлопець, який справді не робив нічого зазначеного чи принаймні не спіймався на тому — адже, власне, тільки цього й вимагав заповіт — і таким чином здобув вінець слави. Потім його на три тижні виставили в ратуші всім напоказ, під скляним ковпаком.

Кому діставалась премія відтоді, невідомо. Кажуть, ніби її щороку передають найближчому музеєві воскових фігур.

Шіплейк — гарненьке сільце, але його не видно з Темзи, бо воно лежить за горою. В шіплейкській церкві вінчався Теннісон.

Далі Темза аж до Сонінга звивається між численними островами, тиха, спокійна і пустельна. Мало людей гуляс по її берегах, хіба що на смерканні побачиш яку парочку сільських коханців. Лондонські дженджики з вищого й нижчого світу всі зостались у Генлі, а до похмурого брудного Редінга ше далеко. В цих місцях хочеться мріяти про минулі дні, про незабутні постаті й обличчя, про те, що могло б статись — але не сталося, чорт би його взяв!

В Сонінгу ми зійшли на берег і прогулялись по селу. Це найчарівніший куточок на всій Темзі. Сонінг більше схожий на театральну декорацію, ніж на справжнє село, збудоване з цегли й вапна. Усі будиночки тонуть у трояндах, а тепер, на початку червня, само час їхнього пай-пишнішого розквіту. Якщо вам доведеться заночувати в Сонінгу, йдіть до заїзду «Бик», що за церквою. Це справжній старовинний сільський заїзд. Перед будинком — зелене прямокутне подвір’я, де вечорами на лавах під деревами збираються діди випити елю й погомоніти про сільські справи. В самому заїзді низенькі кімнатки, загратовані вікна, незручні сходи й покручені коридори.

Ми тинялись по милому Сонінгу з годину, а потім, оскільки проминути Редінг того дня вже не встигли б, вирішили вернутись на один з островів біля Шіплейка і