Читати книгу - "Великі сподівання"

- Ні-ні, це пусте! - відказала вона все з тим звичним своїм порухом пальців.- Можеш приходити деколи. Приходь на свій день народження. А-а! - раптом скрикнула вона, обертаючись до мене разом з кріслом.- Ти розглядаєшся, де Естелла? Так?

Я й справді шукав очима Естеллу і тепер, запинаючись, висловив надію, що з нею все гаразд.

- Вона за кордоном,- пояснила міс Гевішем.- Стає справжньою леді, далеко звідси, погарнішала ще більше, нею всі захоплюються. Чи тобі не здається, що ти втратив її?

Останні слова вона вимовила з такою зловтіхою й засміялася таким неприємним сміхом, що я зовсім розгубився і не знав, як і відповісти. Але вона звільнила мене від цього клопоту, бо тут-таки сказала йти. Коли хвіртку за мною замкнула Сара з горіхово-шкаралупистим личком, я ще дужче, ніж раніше, відчув прикру невдоволеність і своєю домівкою, і ремеслом, і всім - оце такий був наслідок моїх відвідин міс Гевішем.

У понурому настрої йшов я Головною вулицею, заглядаючи у вітрини крамниць і думаючи, що купив би, якби був джентльменом, коли це з однієї книгарні вихопився не хто інший, як містер Вопсл. У руках у нього була душе-вбивча трагедія про Джорджа Барнуела (7), за яку він щойно виклав шість пенсів з наміром утовкти її геть усю до

(7) Мається на увазі популярна й у часи Діккенса трагедія Дж. Лілло (1693-1739) «Історія Джорджа Барнуела», герой якої, підмайстер, під впливом куртизанки Мілвуд грабує свого господаря і вбиває багатого Дядька у Кемберуелі, а при кінці разом з нею гине на шибениці. [121]

останнього слова в голову Памблечука, бо саме до нього й прямував на кухлик чаю. Побачивши мене, він, очевидно, вирішив, що це не інакше як провидіння послало йому в особі підмайстра ще одного слухача, і став наполягати, щоб я пішов з ним, А що я знав, як незатишно буде мені вдома та як рано смеркає і яка дорога безлюдна, коли майже будь-який подорожній краще від самотини, то й недовго огинався. Отож, коли на вулицях і в крамницях засвітилися перші вогні, ми вже входили в дім до Памблечука.

Я ніколи не був на жодній виставі «Джорджа Барну-ела» й не знаю, скільки часу триває цл трагедія на сцені, але добре знаю, що того вечора вона тяглася до пів на десяту і що, коли містер Вопсл опинився в Ньюгейтській тюрмі, у мене не лишилося жодної надії побачити його на шибениці, настільки на цьому етапі уповільнила свій біг його ница кар'єра. Нарікаючи, що гине у розповні літ, вія явно перебирав міру: адже він з самого початку тільки й знав, що всихати на пню й скидати з себе листок за листком. Але всю цю нудоту ще якось можна було висидіти. Доткало мені інше: намагання доконче ототожнити головного героя з моєю безневинною особою. Коли Барнуел почав збиватися з путі праведної, я аж почервонів під обуреним Памблечуковим поглядом. Вопсл теж усіляко силкувався виставити мене в якнайгіршому світлі. Жорстокий і слізливий, я з його волі забив рідного дядька, хоч той не дав мені для цього анінайменшого приводу; я щоразу виявлявся безпорадним перед аргументами Мілвуд; скориставшись недоумкуватістю господаревої доньки, я збудив у ній прихильність до мене, а те, як я гаявся й зволіказ фатального ранку, тільки відповідало моїй лемехуватій вдачі. Навіть після того, як я заслужено повис на шибениці і Вопсл загорнув книжку, Памбле-чук ще довго сидів, утупившись у мене, похитував головою і приговорював: «Вважай, хлопче, вважай!» - так наче це був незаперечний факт, що я задумав убити котрогось близького родича, якщо тільки він по своїй слабодухості стане мені за благодійника.

Було вже зовсім темно, коли все це скінчилося і ми з містером Вопслом рушили додому. Вийшовши за місто, ми опинилися в густому вогкому тумані. Ліхтар над дорожньою заставою розплився у каламутну пляму і немов змістився вбік, а промені його здавалися затужавілими стяжками фарби в імлі. Звернувши на це увагу й перемовляючись, що ось туман звичайно розсіюється, коли вітер на [122] болотах починає віяти з певного напрямку, ми раптом наткнулись на чоловіка, що стовбичив з завітряного боку хатини сторожа біля дорожньої застави.

О! - сказали ми, зупиняючись.- Та це ж Орлік!

Він і є,- відповів той, підходячи ближче.- Пристав

тут, думаю, чи не надійде хто для компанії.

- Пізнувато щось ти,- зауважив я. Орлік відповів цілком природно:

Справді? Та й ти теж пізнувато.

- А ми, містере Орлік,- сказав містер Вопсл, ще збуджений недавньою своєю декламацією,- провели вечір з високою духовною насолодою.

Старий Орлік тільки буркнув щось ледве чутно, наче не мав чого відповісти на такі слова, і ми пішли далі втрьох. Трохи згодом я спитав у нього, чи він був у місті весь цей час.

- Еге ж,- відповів він,- весь час. Я пішов зразу ж за тобою. Тебе я не бачив, але, мабуть, ходив майже слідом. А сьогодні знов гатять з гармат.

- З плавучої в'язниці? - запитав я.

- Звісно! Якісь пташки вилетіли з клітки. Стріляють раз у раз, відколи звечоріло. Скоро ви самі почуєте.

І справді - не пройшли ми й кількох кроків, як до нас долинув знайомий мені гулкий постріл, приглушений туманом, і важко розкотився вздовж низовини над річкою, неначе слав погрозу вслід утікачам.

- Добра нічка давати драла,- сказав Орлік.- За такої погоди пташку в літ не підстрелиш.

Слова про втечу розворушили мої спогади, і я задумався. Містер Вопсл, усе ще в ролі потерпілого дядечка з вечірньої трагедії, розмірковував уголос у своєму садку в Кемберуелі. Орлік з руками в кишенях важко ступав поруч зі мною. Було дуже темно, дуже мокро, дуже грузько, і ось так ми й чалапали. Час від часу знов лунав постріл сигнальної гармати і знов так само гнітюче розлягався понад річкою. Я мовчав, поринувши у свої роздуми. Містер Вопсл покірно сконав у Кемберуелі, поліг у жорстокому бою на Босвортськім полі й помер у муках біля Гластонбері(8). Орлік вряди-годи затягував ледь чутно:

Не шкодуй напруги й скли - Старий Клем'. Вдар, луна щоб розкотилась - Старий Клем!

(8)Ка Босвортськім полі загинув король Річард III, герой однойменної трагедії В. Шекспіра; Гластонбері, очевил". якась Довільно вжита у Діккенса географічна назЕа. [123]

Я думав, що він п'яний, але ж прислухався - ні.

Нарешті ми дійшли до села. Дорога наша пролягала повз «Трьох Веселих Моряків», і ми з подивом помітили там - була ж одинадцята година вечора! - якусь