Читати книгу - "Сашко"

Ромка пішла, ображена. Я певний, що вона намагалася потім нас підслухати, бо я її вдачу знаю.

Коли ми залишилися вдвох, дядя Михайло походив трохи по кімнаті мовчки, потім спинився напроти мене й гукнув:

— Ти що тут каламутиш дітей? Га? Ти думаєш, усе тобі так просто минатиметься?.. Молокосос ти, щоб за такі справи братися. Ось я візьму дрюка та всиплю тобі, щоб ти не брався не за своє діло! Матері немає тут, то виробляєш, що хочеш…

Такої зустрічі я не сподівався і мовчав, переступаючи з однієї ноги на другу, а він не переставав:

— Ти знаєш, що таке гестапо? Ти знаєш, що звідти живими не повертаються? А за такі справи гестапо тобі не минути. Там тебе битимуть нагаями, колотимуть голками під нігті, ламатимуть руки, а потім повісять незалежно від того, чи викажеш ти своїх спільників, чи ні… Тебе вмовлятимуть, що випустять, коли викажеш усіх, ти їх послухаєш і викажеш, а вони все одно тебе повісять. А коли й випустять, то свої тоді рішать тебе…

— А звісно, — вставив я, — щоб своїх не виказував, щоб мовчав як риба…

— Правильно, щоб мовчав як риба або брехав би їм хтозна-що…

— Я й мовчатиму. Я їх не боюся. З мене слова не витягнуть.

— Тебе спитають: «З ким ти водив пораненого командира? До кого ти повів його? Хто його заховав?» Ти їм і скажеш…

— Ніколи в світі! Дядю Михайле, ніколи й нізащо в світі! Їй-бо!

— А потім тебе спитають: а кому ви віддали пораненого? а ти їм скажеш: батько моєї подружки Ромки забрав його і десь дівав. «Ага! — скажуть. — Ромчин батько!.. А давай його сюди, в гестапо, ми ще й з ним побалакаємо!..»

Ці його слова вражали мене.

І навіщо він усе це говорить? І тоді я крикнув:

— Мовчіть, дядю Михайле! Коли ви мені не вірите, то я сам уночі уб’ю фашистського солдата на вулиці, роздягну його, заберу одяг і документи, потім переодягну Старикова, віддам йому фашистські документи, і він тоді зможе кудись поїхати і, може, сам, без нас потрапить до партизанів. Тільки…

— Що — тільки?

— Мені буде дуже жаль, що ви не допомогли йому зв’язатися з партизанами, і людина може потрапити в лапи до гестапівців.

— Чекай, чекай, молокососе, до яких партизанів? Чому це я мушу його зв’язувати з ними? Я нічого про них не знаю…

Тут уже я й сам почав сумніватися, чи не помилялися ми всі троє щодо Ромчиного батька. Може, й справді, він нічого не знає про партизанів і сходяться до нього ночами не підпільники, а казна-хто. Справді, так могло бути. Це навіть дуже можливо. Мабуть, це так і є. Тоді навіщо мені з ним розмовляти? А він тим часом знову атакував мене:

— Ну, ось ти просиш поради в мене, ти навіть закинув про те, щоб я зв’язав його з партизанами, а звідки ти береш, що я можу це зробити і що я хочу це зробити? Що я, партизан, чи що?

Я розгубився зовсім. Виходить, що ми всі помилялися.

— Я нічого не знаю, — сказав я. — Як ви нічого не можете нам порадити, то ми й самі знайдемо, що зробити з ним.

— Що, що ж ви з ним зробите? Ви ще самі з собою не знаєте, що робити, а вже хочете інших рятувати.

— Якщо ви такі, — випалив я раптом, — то я піду. Даремно ви мене кликали…

І я, одягнувши кашкета, рушив до дверей. Я почув, як від дверей хтось поспішав легкими нечутними кроками. Я впізнав Ромчині кроки. Звичайно, вона підслуховувала і зараз прибіжить до мене радитись.

— Чекай! — почув я голос Ромчиного батька. — Куди?

— Додому! — відповів я сердито. — Ви на мене гримаєте, а може, я зараз для Радянської влади роблю більше, ніж ви. І мати моя для Радянської влади десь працює, а ви тут у фашистів служите на паровозі…

Він підійшов до мене, взяв за плече і скуйовдив мені чуприну.

— Ви мене не затримуйте, — сказав я йому і взявся за ручку дверей.

— Ну, ну, не поспішай…

Він глянув у вікно. Надворі вже було темно, і холодний дощ забивав у шибки. Я подивився на дядю Михайла запитливо. Він почав одягатися.

— Ну, веди до нього, — сказав він.

— До кого?

— До командира роти Старикова, зрозумів?

— Ніякого командира я не знаю і ні до кого вас не поведу.

— Ну, ну, Сашко, не вдавай дурника, веди.

— Не поведу й нізащо не покажу вам його. Я вам не вірю…

— Що? — вигукнув він. — Як ти сказав?

— Коли ви нічого не можете допомогти, то нащо я вам буду його показувати.

— От як!.. — Він спохмурнів і знову почав ходити по кімнаті. Потім підійшов до мене. — Ну от що, Сашко, давай помиримось. Ось тобі моя рука, що я тебе не зраджу і не викажу нікому. Що ж до партизанів і таке інше, то ти менше ляскай про це, все-таки не твоя це справа. А тепер пішли, показуй свого командира. Можеш мені довіритися. Ти друг Ромки, я тобі поганого не схочу.

На цьому ми й помирились. Я повів його до свого підвалу. Що далі ми йшли підвальними ходами, то більше дивувався дядя Михайло. Нарешті він спитав:

— А хто ще буває в цих підвалах?

— Я знаю тут краще за інших всі ходи й виходи… Ці підвали позакидані наполовину всяким сміттям та жужелицею від опалення, і тепер тут ніхто не буває, бо опалення не працює. Добре знав ходи тут двірник, але його ще наші мобілізували, а слюсар теж десь подівся, і тепер в домі немає нікого, хто б тут добре розбирався…

— Ум-гу… — промугикав дядя Михайло.

Ми прийшли до ями…

— Тут, — сказав я.

Дядя Михайло водив електричним ліхтарем по підвалу.

— Нічого не бачу. Тут стільки всякого мотлоху! Не лежить же він під цим сміттям…

Тоді я почав розкидати шматки старого заліза, каміння й жужелицю. Потім відкрив ляду й сказав командиру Старикову:

— Я привів до вас нашого старшого друга. Він хоче поговорити з вами.

Стариков підвівся. Він був дуже блідий і виснажений, але рана його майже загоїлась, і він уже мав досить сили і радісно всміхнувся мені й дяді Михайлові.

— З ким маю честь говорити? — спитав він дядю Михайла.

Дядя Михайло сказав до мене ласкаво:

— Сашко, піди постережи, щоб нас ніхто тут не застукав і не підслухав.

Я його зрозумів: дядя Михайло чудово знав, що ніхто нас