Читати книгу - "Снаф"

Біда була в тому, що Ричард Бертон усе ще торкався ігуани. Він узяв на себе весь заряд крізь ящірку й трохи не помер від електричного удару. Один із найвідоміших акторів світу й повзуча, луската, холоднокровна рептилія, засмажені ледь не до смерті одним і тим же ударом електричного струму.

Щира правда.

На цьому міз Райт посміхається: «Приємно тобі витратити всі ці гроші зі страховки…»

І перш ніж вона вимовить ще слово, я встромляю пластикову трубочку ій у рота. Просуваю її аж до задньої стінки горла. Затикаю відьмі рота, щоб вона змовкла.

Розділ 29

Містер 72

Дівчина з секундоміром ставить свою ліву ногу, потім праву, потім ліву по сходинках униз, прикривши рота обома долонями. Притискає їх обидві міцно, ніби хоче утримати щось усередині. Її очі жахливо розширилися та забули, що треба кліпати; такі сухі, що зовсім не блищать, хіба трішечки, як блищить скло. Скло в її секундомірі. Її пальці притискаються, аж шкіра стає білою, вся кров відлинула від її пальців та обличчя, поки вона йде, лівою-правою, за кожною ногою дедалі нижче.

Навіть не знаю.

Щоразу, коли вам доводиться бачити, як хтось помирає, помирає насправжки, згадайте вигляд оргазму в кінці порнухи. Їхні роти хапають хоч іще один ковток повітря. Їхні шиї покручені від вен і натягнутих струн м’язів, розписані ними, наче павутиною, їхні підборіддя рухаються, вишкірені щелепи вгризаються в повітря. Шкіра на щоках натяглася, загортаючи губи, відтягаючи назад вуха, перетворюючи очі на щілинки, поки передні зуби силуються відкусити ще один найбільший шматок життя.

Подивіться «Третю світову повію», і ви побачите, чому деякі люди кажуть, що сцена смерті — це просто ще одна сцена кінчання.

Дівчина з секундоміром спускається до підвалу та зупиняється. Вона здирає рожеву шкіру зі своїх рук, потім здирає блакитну — вивернуті навиворіт гумові рукавички — та кидає їх на підлогу, де вони простираються, пласкі та неживі, мов надувна секс-лялька. Руки дівчини ковзають вгору, щоб закрити її обличчя. Шкіра на її руках здається старою від зморшок, просоленою довгим упріванням у рукавичках. Її плечі підіймаються, зігнутий хребет випростується, коли вона глибоко вдихає запах сечі, дитячої олії та власного поту. Видих вилітає з її рота рваними поштовхами, струшуючи всім її тілом.

Я дивлюся на неї зі своїми розтертими начервоно яйцями. Мої труси мокрі від води з мийниці. Я бездомний. Сирота. Нужденний та безробітний.

Ден Баньян, він дивиться. Не прямо на дівчину, а повертаючи вухо в той бік, де вона плаче, тепер уже справді плаче, її пальці придушують її подихи, її лице зарито в долоні. Номер 137 питає: «Кессі мертва?»

Змерзлий та нужденний, осиротілий та розтертий до живого м’яса, я відклеюю ліву, праву, ліву, праву ступню, липкими кроками підходячи до дівчини, і зупиняюся поруч. Стоячи в самих лише мокрих трусняках, я обіймаю її рукою за плечі, на яких здригаються петлі її в’язаного светра. Я охоплюю її і другою рукою, аж поки вона приймає мої обійми. Поки дівчина з секундоміром перестає тремтіти. Звісивши підборіддя через її плече, міцно притиснувши її голову до своїх грудей, я дивлюся вниз та бачу номер на своїй руці.

Однією долонею погладжуючи її по волоссю, я кажу: «Насправді мене звуть не номер 72…»

Навіть не знаю.

Мертві лусочки з її голови, прилипаючи до моєї руки, сипляться на підлогу. Дівчина з секундоміром зовсім розклеюється. Я нюхаю свої пальці та кажу, що мені подобається запах її шампуню. Я кажу, що вона, принаймні, знає, хто її справжня мама. Від її секундоміра, що упирається мені в пупок, холодно. Тримаючи її, аж поки вона не починає просто рівно дихати, я питаю, як її звуть.

І дівчина трохи відступає. Срібний хрестик, який я ношу на шиї, він прилип до її щоки та висить там, втиснений у шкіру. Вона відступає, і золотий ланцюжок мого хрестика провисає між нами, з’єднуючи її та мене. Ще один подих — і хрестик відклеюється, падає мені на груди, залишивши на її щоці вм'ятий червоний обрис.

Її секундомір залишив круглий, подібний до годинника відтиск довкола мого пупка.

Дівчина каже, все ще в моїх руках, вона каже: «От як моя мати ненавиділа мене…» Вона каже: «Я розказую людям, що мене звуть Шейла, бо моя справжня мати дала мені найпотворніше ім’я, яке тільки можна уявити».

Ім’я на її свідоцтві про народження, відтоді, як Кессі народила її.

Указівним пальцем однієї руки дівчина змахує сльози зі щік, швидко, ніби автомобільними двірниками, і повідомляє: «Ця сука назвала мене Зельда Зонк». Вона посміхається: «Як тобі така ненависть?»

Я обіймаю її, і мені якось неважливо, що в мене нема нічого за межами цієї миті, за межами цього місця. Що я не маю ніякого поняття, як мене насправді звуть чи хто я е. Просто тут її светр торкається моєї шкіри, і ця мить видається мені самодостатньою.

І Ден Баньян каже: «Ти сказала Зельда Зонк?» На іншому боці підвалу, посміхаючись, дивлячись на нас своїм вухом, містер номер 137 каже: «Вона справді назвала тебе Зельда Зонк?» І, струшуючи головою, він починає сміятися.

А я кажу, що моє справжнє ім’я Дарин, Дарин Джонсон, тримаючи Зельду доти, доки її щока не вкладається знову на хрестик на моїх грудях. Її секундомір тік-тік-тікає на шкірі мого живота.

Розділ 30

Містер 137

Директор із кастингу «Метро Ґолдвін Майєр» відмовляла Робу Фітцжеральду тричі. Актор перечіпався, коли його просили пройти коло по кабінету, перечіпався так часто, що вона побоювалась, як би він не розбив її скляний кавовий столик. Фітцжеральд, колишній моряк, що перекваліфікувався в дальнобійника й тепер розвозив морожену моркву, посміхаючись, показував забагато ясен. Гірше того, він хихотів. Фітцжеральд розмовляв із підвискуваннями дівчинки-підлітка, й щоразу, коли він шпортався та зачіпався об власну ногу, він хихотів.

Ніхто не брав на роль цю бабу в штанях, поки його агент, Генрі Віллсон, не навчив його притискати губи до зубів, усміхаючись. Віллсон навмисно