Читати книгу - "Людолови Том 1"

Тим часом Oмелько закінчив підбори, набив на них залізні підківки і, поглянцювавши чоботи, подав їх Лейзерові.

— Носи на здоров'я. Міцно зроблено. Старий Омелько працює добре, хоч собака цехмістер і лає його партачем.

— Так це ж вони так кличуть кожного, хто не в цеху. Спасибі вам, дідусю.

Лейзер обережно зав'язав чоботи в хустину, віддав гроші і вже виходив, коли зненацька схаменувся:

— Чуєте що, дідусю, — по-дружньому взяв він його за рукав, — підіть до Павла або до Остапа. Вони були Денисові друзі і люди вашої віри. Їх уже торік вигнали з цеху, так вони пішли до суду й домоглися правди. Може, вони вам порадять, як і що. Тільки, на мою думку, доведеться вам, дідусю, або піти в підмайстри, або приписатися до замкових майстрів, бо цех однаково зжене вас із світу, і вам доведеться або вибратися на юридику [77], або зовсім виїхати із Львова.

— Спасибі, Лейзере, на доброму слові, тільки не годиться козакові йти в хлопи, — гордовито відрізав Омелько.

Павло й Остап були єдині православні майстри, що збереглися у Львові. Їх не чіпали тільки тому, що в обох була міцна рука в магістраті. Коли дід Омелько розповів їм своє лихо, вони взяли його справу до серця.

— Лейзер добре порадив, — подумавши, відказав Павло. — Ставай до мене в підмайстри. Працюватимеш удома, як майстер, тільки замовлення братимеш через мене. В збитку не будеш, бо жодного дня не сидітимеш без роботи.

— Тільки завтра ж піди до цеху і скажи, що Павло тебе бере, — додав Остап. — Цехмістрові відомо, що один із Павлових хлопців подався до Кракова, тому можна вписатися на вільне місце.

Омелько бачив, що іншої ради не було, але підмайстрування здавалося йому надто образливим. 3 властивої старим людям забарності він не пішов до цеху ані другого, ані третього дня, а тут нагодилася йому термінова робота, сам пан коронний підчаший замовив йому дві пари чобіт — одну з коштовного турецького сап'яну кольору темного малахіту, а другу з сірої оленячої замші.

— Добре було б дати сюди підбори, передок і закоти з малинової шкіри, — химерив Омелько розглядаючи замшу.

Колись шив він на перших краківських чепурунів і надумав тепер пригадати минуле.

— Чудово, — . захопився замовець. — У мене, до речі, малиновий щит на гербі. Я накажу пришити малиновий верх до своєї бобрової шапки і пряжку з рубінами.

— А до сап'яну дав би я закоти кольору старого золота, — казав далі Омелько. — У мене навіть є придатна шкіра.

Замовець і тут не став сперечатися і спитав ціну. Омелько подумав, покрутив шкіру, щось підраховуючи собі, і попросив удвоє дешевше, ніж у цехмістра. Для годиться, замовець спробував торгуватися, але дід не вступив. На тому вони й погодилися. І коли за тиждень чоботи були готові, скупуватий підчаший не міг відмовити собі в приємності зайти до цехмістра й вилаяти його за те, що він так дорого правив за роботу.

— А що?.. А що?.. Казав я тобі, що ти шахрай, — розпалився підчаший, показуючи цехмістрові ногу, елегантно взуту в чобіт з сірої замші з червоними закотами. — І робота краща за твою, і вдвоє дешевше.

«Хто б це міг пошити? — ламав собі голову цехмістер, зеленіючи з люті й мимоволі милуючись на чудову роботу. — Треба довідатися і скарати за порушення такси».

— Як пану підчашому завгодно, — відповів він, удаючи байдужого. — Тільки ця підошва розлізеться за тиждень, і ми його притягнемо до права за ошуканство.

— Ну, це ти вже брешеш, — обурився підчаший. — Тому він і бере дешевше, що він не з цехових. А підошву дав я йому сам. Ось і моя печатка на шкірі.

— Ах, так це той старий Омелько, — спалахнув цехмістер. — Як це пан не побоявся зв'язатисяз3 таким п'яницею та партачем?

— Сам ти перший партач і шахрай, — вигукнув підчаший і, грюкнувши дверима, вийшов на вулицю. Цехмістер спересердя послав його під три чорти, люто скинув з столу колодки, смикнув за вухо учня, вилаяв жінку і довго не міг заспокоїтися. — Почекай, козацька погань, — бурчав він під ніс. — Я ще з тобою порахуюся.

Увечері була цехова сходка. Після господарських справ почали розглядати скарги, і насамперед цехмістер розповів про випадок із дідом Омельком, вимагаючи «сплюндрувати» його.

Більшість поставилася до цього байдуже, як до. чогось звичайного, тільки Павло з Остапом почали заперечувати. Павло розповів, що Омелько — батько померлого Дениса і що має право на синову майстерню, а тому, що майстернею вже володіє цехмістрів син, то треба тимчасово записати старого в підмайстри. Павло палко боронив Денисового батька, та почуття образи не залишало його: чому старий знехтував його порадою й досі не прийшов до цеху. Знялися суперечки. Цехмістер накинувся на. Павла з Остапом з безглуздими обвинуваченнями. Ті обурилися. Зчинилася сварка. Забувши суворі правила про тишу й лад під час цехових сходок, майстри накинулися на дідових оборонців, побили їх і виштовхали за двері.

Лаючись і витираючи заюшені обличчя, попленталися вони додому і навіть не знали, що ухвалила сходка. А цехові щільно замкнули двері й змовилися вигнати Омелька і його оборонців із Львова.

Другого дня напали вони на Денисову хату, поламали й знищили. все, зокрема матеріали та інструменти. Колодки кололи вони на тріски й кидали в огонь, шкіру дерли на шматки. Омелько кричав, доводив, що це власність замовці в, але вони не слухали його і ще більш лютували. Металеві інструменти розтоплювали на вогні, гнули, розчавлювали й нищили. Мотря благала не позбавляти старого шматка хліба, не губити маленької Орисі, майстрової дитини. Цехмістер грубо відштовхнув її, а діда Омелька, що кинувся на захист невістки, побили до синців. Після інструменту полетіли у полум'я ковдри, подушки й одяг. Рушник, палаючи, випав із печі; від нього загорівся сінник і фіранка, а потім і хата. І за годину на місці Денисового житла курілася купа вугілля та головешок.

Сп'янілі від жадоби руйнувати, кинулися майстри до майстерень Павла й Остапа. Мужньо боронилися вони з підмайстрами, але сила була не на їх боці. Погром був жорстокий, безглуздий, як усі погроми. Летіли черепки, кружляло сніжинками пір'я. Тріск та дзвін стояли