Читати книгу - "Цинамонові крамниці. Санаторій Під Клепсидрою"

Потому, вполудпе, все ще плететься той пуп'янкуючий віридар світлом і тінню, а крізь делікатні вічка тієї сітки сиплеться без кінця-краю цвіркіт пташок — з галузки на галузку, сиплеться перлисто крізь дротяну сітку дня, але жінки, що проходять берегом моріжка, — вже втомлені і мають волосся розслаблене від мігрені і обличчя знемагані весною, а потім алея порожніє вже зовсім, і через тишу пополудня поволі переходить запах ресторану з паркового павільйону.

XIV

Щоденно о тій самій годині проходить Б'янка зо своєю гувернанткою через алею парку. Що ж іскажу я про Б'янку, як же її опишу? Знаю тільки, що вона в сам раз чудовно згожа із собою, що вона без решти сповняє свою програму. З серцем, стиснутим глибокою радістю, бачу за кожним разом наново, як вона — крок за кроком — входить у свою сутність, легка, як танцівниця, як вона несвідомо влучає кожним рухом у саму десятку.

Іде цілком звичайно, не з надмірною грацією, але з простотою, яка хапає за серце, і серце стискається від щастя, що можна отак просто бути Б'янкою, без жодних штук і без жодного напруження.

Одного разу вона поволі підняла на мене свої очі, і мудрість того погляду проникнула мене наскрізь, прошила, як стріла, навиліт. Відтоді я знаю, що ніщо не є їй тайне, що вона знає всі мої думки від початку. Від тої хвилини я віддався їй у розпорядження, без меж і неподільно. Вона прийняла — ледь видним помахом повік. Це сталося без слова, на ходу, в одному погляді.

Коли хочу її собі уявити, можу викликати тільки одну дрібницю, яка нічого не значить: її зшерхлу шкіру на колінах, як у хлопчака, і це глибоко зворушує і провадить думку в нестерпучі пересмики суперечностей, поміж ущасливлюючі антиномії. Все інше — повище і понижче — трансцендентне і неуявленне.

XV

Сьогодні я знову заглибився в Рудольфів марківник. Що за чудесне студіювання! Цей текст повен посилань, натяків, наздогадів і повен двозначного миготання. Але всі лінії збігаються у Б'янці. Що за ущасливлюючі супозиції! Від вузла до вузла біжить моя підозра, як уздовж ґнота, зажеврена світлистою надією — щораз більш осяяна. Ах, як мені тяжко, як стискається серце від таємниць, які прочуваю!

XVI

В міському парку грає тепер щоденно ввечорі музика і через алеї просувається весняна променада. Кружляють і навертаються, розминаються і зустрічаються в симетричних арабесках, які весь час повторюються. Молоді люди носять нові, весняні капелюші і недбало тримають рукавички у долоні. Через пні дерев і живоплоти світяться в сусідніх алеях сукенки дівчат. Ідуть ті дівчата парами, колишучись у стегнах, напушені піною шляр і волянів, носять із собою, як лебеді, ті рожеві й білі напушення — дзвони, повні квітучого мусліну, і часами осідають ними на лавці, — мов би втомлені їх пустою парадою, — осідають цілою тою великою рожею гази і батисту, яка лускає, переливаючись пелюстками. І тоді відслоняються ноги, закладені одна на одну і схрещені — сплетені у білий кшталт, повний невідпорної вимови, а молоді гульвіси, минаючи їх, мовкнуть і бліднуть, ражені влучністю арґументу, до глибини переконані і переможені.

Приходить хвилина перед самим смерком, і кольори світу гарнішають. Усі барви вступають на котурни, стають святкові, жагучі і смутні. Швидко наповнюється парк рожевим верніксом, лиснючим лаком, від якого речі стають нараз дуже кольорові й ілюміновані. Але вже в тих барвах є якась надто глибока лязур, якась надто яскрава і вже підозріла краса. Ще хвилина, і гуща парку, ледь присипана молодою зеленню, галузиста ще і гола, просвічує ціла наскрізь рожевою годиною присмерку, підбитою бальзамом холоду, напахченою невимовним смутком речей назавше і смертельно гарних.

Тоді раптом увесь парк стає мов величезна мовчазна оркестра, урочиста і зосереджена, що чекає під піднесеною паличкою диригента, аж поки музика в ній дозріє і вихлюпнеться, і раптом над цією величезною, потенціяльною й жагучою симфонією западає швидкий і кольоровий театральний присмерк, немов би під впливом тонів, ґвалтовно набрякаючих у всіх інструментах, — високо десь прошиває молоду зелень голос вивільги, зашитої в гущавині, — і раптом навколо стає урочисто, самотньо і пізно, як у вечірньому лісі.

Ледь чутний повів пропливає через верхівки дерев, з яких осипається дрожем сухий наліт черемхи — невисловленний і гіркий. Пересипається високо під смеркаючим небом і спливає безмежним зідханням смерти цей гіркий аромат, у який перші зорі ронять свої сльози, як квітки бузку, поцуплені з цієї блідої й лілової ночі. (Ах, знаю: її батько — корабельний лікар, її мати була квартеронкою. То на неї чекає ніч-у-ніч у пристані той малий темний річковий пароплав з колесами по боках і не запалює ліхтарні.)

Тоді в ті кружляючі пари, в тих молодиків і тих дівчат, що водно стрічаються у регулярних наворотах, вступає якась дивна сила і надхнення. Кожен з них стає гарний і невідпорний, як Дон Жуан, виходить з себе гордий і звитяжний і осягає в погляді ту вбивчу ніч, від якої німіють дівочі серця. А в дівчат поглиблюються очі, відкриваються в них якісь глибокі сади, розгалужені алеями, лябіринти парків, темні і шумливі, їх зіниці розширяються святковим блиском, відкриваються без опору і впускають тих здобичників у шпалери своїх темних садів, які розходяться стежками багатократно і симетрично, як строфи канцони, щоб зустрітися і знайтися, як у сумній римі, на рожевих галявинах, довкола клюмб або при водограях, пломеніючих дуже пізнім вогнем зорі, і знов розійтися й розлитися між чорні маси парку, вечірні гущавини, щораз густіші і шумливіші, в яких вони щезають і губляться, як серед заблудливих лаштунків, оксамитових котар і затишних алькирів. І невідомо коли заходять вони через холод тих померклих садів у зовсім забуті, чужі остороні, у якийсь інший, темніший шум дерев, плинучий траурним крепом, у якому темрява ферментує і вироджується, а тиша псується протягом літ мовчання і фантастично розкладається, як у старих, забутих бочках з-під вина.

Отак блудячи помацки в чорному плющі тих парків, зустрічаються вони врешті на самотній поляні, під останньою пурпурою зорі, над