Читати книгу - "Берег любові"

— Та ще й зараз палить, як на екваторі.

— Отож. На соняшниках сьогодні був — просто душа кров'ю обливається: ледь дихають. Стоять при самій землі розміром — як ромашки... І це там, де їм такий догляд, де мали б вони зараз коронами, як царі, на море світити.

— Кажуть, був це рік Неспокійного Сонця, —  зауважив Ягнич, згадавши розмови курсантів на «Оріоні». —  Нібито страшенні бурі на Сонці лютували.

— Та коїться щось у природі... Дощу ждемо, а воно й дощі тепер не завжди благодать, уважної вимагають перевірки. Читав ось недавно, вчені помітили: стали дощі з кислотами випадати. Що за кислоти, чому, звідки? — це ще вивчається, а тільки після таких опадів нібито й ріст лісів на планеті уповільнюється.

— Бо забруднюєм нечистотами і водяний, і повітряний океани...

— Науково-технічний прогрес — це, звісно, діло, цього не минути, тільки ж не забувай, що перед тобою палиця з двома кінцями. Візьмемо для прикладу меліорацію, наше зрошення степове. Канали проклали — це ж чудово, відгалуження нам будують — це ж іще чудовіше, так? Бо для нас вода — це сила, багатство, життя... Тож будуймо системи, обводнюймось, зрошуймо — спасибі тобі, ентеер!.. Тільки ж і будувати треба з умом! А якщо поскупився, зекономив на живому, вчасно не прислухався до слушної думки, то який же ти господар? З усіх боків ще ж тоді радили їм: обличкуйте весь магістральний, зробіть по дну покриття плівкою чи бетоном, не послухались, дорого вийде... Ну, а скупий, здавна відомо, двічі платить. Тепер ось пішла фільтрація. Хлібодарівка вимока, в Іванівці вода в погребах з'явилась... Та і в нас, на третій бригаді, грунтові води підійма, сіль жене на поверхню. Понад шляхом, звернув увагу, які по кукурудзі залиски та лисини повиїдало?

— Бачив.

— Двісті гектарів золотих земель нам засолили, може, й на сто літ вивели з ладу! Тепер там уже ні «Кавказ», ні «аврору» не сій, уже там солончак під ногами гуде! На партконференції довелося трясти декого за душу: як же це так? Куди дивились? Плечима знизують, руками розводять, та все так повертають, як би на когось гріхи звалити, а самому викрутитись, сухим вийти із води...

— Це в нас уміють: у паперах ховаються, як щури...

— А якщо ти відповідальність взяти на себе боїшся, якщо наперед не продумав усе, не відстояв народний інтерес, швидше до нагороди спішив, то який же ти після цього комуніст? — щодалі розпалювався Чередниченко. —  На все в нього виправдання: ліміт йому зрізали, строки підганяють, думати нема коли, давай штурмівщиною, хватопеком... Зробив і пішов, а тут хоч трава не рости. Спитай тепер, хто нам, хто державі відшкодує за ці знівечені землі?

— Суворіше карати треба таких.

— Атож, караємо, як кота мишами. Бо ж і не скажеш, що зумисне він тобі нагірше робив. Навпаки, і ті, й ті старалися, і люди ж начебто все тямовиті, з досвідом, із дипломами... А так, бач, виходить: засолонцювати нам землю — це він зуміє, а розсолонцювати... руками розводить. Обіцяють, правда, дренажем та промиванням відновити грунти, тільки й самі ще до пуття не знають, що з того буде, як і коли... Погубити виявилось просто, а ось оживити...

Розхвилювався Чередниченко, аж рукою до серця потягся.

— Може, валер'янки дати? — запропонував Ягнич, помітивши цей мимовільний рух. —  В мене є суха, у пігулках.

— А що то в наших умовах втратити родючий гектар? — ніби й не почувши, міркував далі Чередниченко про своє наболіле. —  Таж такого чорнозему ніде й на інших планетах не знайдеш! Справді—дно золоте! Навіть якщо й розсолонцюємо засолонцьоване,то коли це буде? А скільки зараз лиш на однім списанім гектарі втрачаємо?.. Звісно, тепер і вони, складачі проектів, заметушились, а де ви раніше були, знавці свого діла? Хай до нас, низових, не прислухались, але ж вас і наука попереджала! Відмахнулись, знехтували всіма засторогами! Зажадали від одного з ііих, щоб пояснення дав конференції, так він з півгодини мамлякав, графин води випив, а так нічого нам і не пояснив до пуття... Ні-ні, —  Чередниченко підвівся, —  якщо взявсь будувати, то будуй мені не сяк-так, щоб не переробляти після тебе, партача... На ватмані гумкою можеш зітерти, а тут не зітреш: на землі все треба робити начисто, без чернеток!

XV

Де ж лінія обрію? Зараз її майже не помітно: безмежна сліпучість моря зливається з такою ж безмежною сліпучістю небес. Сяйво дня народжується із сяєв, з гармонійного єднання переповнених світлом стихій...

Сонце в зеніті.

Серед відкритого моря йде «Оріон». Ледве рухається, вітру нема, парусся обвисло...

Дельфіни його спостерігають. Табунам невтомних цих дітей моря вітрильник біліє, мов якийсь дивний, поволі пливучий палац. Жодного судна навстріч, жоден танкер не темніє на обрії. Тільки «Оріон». Один-однісінький серед дзеркальності вод. Під парусами видається неймовірно високим. Біла хмара! (Висота щогли від кіля до клотика сорок сім метрів).

Курсанти нудьгують на палубі. Ще їм, новачкам, незвична оця сліпучість довкруг: на всі сторони світу — фантастична сліпучість. Ніде такої не побачиш, як серед цих медітеріанських вод о такій порі, опівдні. Від світла ріже в очах. Простір без будь-яких меж: стільки сяєв, а вітру нема.

— Пішов дід Ягнич і вітер з собою забрав...

Капітан обходить судно. Почувається в людині внутрішня заклопотаність. В око впадає безліч разів читаний напис: «Сигнал тривоги подається електроревуном «Тривога»... Один безперервний сигнал на тридцять секунд. Ніщо, однак, не віщує тривоги.

І все ж на душі неспокійно. Чого б це?

Курсантська аудиторія. Стенд морської практики. Зразки вузлів: подвійний гачний... рибацький огон... стопорний вузол...

Найтрудніше зрощувати сталеві кінці, саме тоді руки в крові... І Ягнич-майстер стоїть над тобою.

Штурманська рубка. Розстелена карта.

Циркуль.

Транспортир.

Гумка...

Схилилось одразу двоє чи троє курсантів: прокладку ведуть.

Тут же два локатори. Парус і локатор — вони на «Оріоні» поруч! Капітан вбачає в цьому якийсь