Читати книгу - "РАЙ.центр"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Яких голок? — спитав Сердюк. Ні, голки у дупі гладкої Жені він і досі подумки зі сміхом згадує, але дружина ніколи не казала, що це якось пов'язано зі служницею.
— Вона понатикала у крісло голок, а я сіла. — Женя надула губи. Напружилася. — Про що ти думаєш, Вово?! Ти взагалі мене чуєш? Цю дівку хтось підіслав до нас! До Макса! Ні, це просто жах! Ти розумієш, що могла статися трагедія?! Макс міг би одружитися з нею чи, ще чого гіршого, зробити їй дитину! І що тоді? Га?
Сердюк налив ще коньяку. Взяв мобільний, уважно роздивився фото рудої дівчини на екрані. Усе сходиться. Женька не помилилася — з екрана мобільного на нього дивилася їх колишня служниця.
Після приголомшливої розмови з хлоп'яком та його матусею на Свирю зійшло прозріння. Сидів на траві дніпровського схилу, зі здивуванням спостерігав за зграйкою дівчаток, що — сумні та насторожені — всіли ся під деревом, запалили одну на всіх таку собі самокрутку і враз повеселішали, засміялися голосно, попадали на траву, ноги позадирали.
— Куме Микишко! — завівся. — Он воно навіщо Господь всемогутній нас знову на грішну землю повернув! Зраду в народі зничтожити, до тями їх привести, Дорошенкову справу на стяг поставити.
— Е, куме Свиря,. — сказав Микишка. — Серед народу зрада звіку не приживалася. Я так собі міркую, зрада — у владі…
— Підемо владу шукати! — Свиря плюнув на долоні, розтер слину по очах, умився. Ну, все. Готовий до бою.
— Де її шукати?
— А людей розпитаємо! — аж підскакував, терпіти несила. — Не всі грішні… Не всі. Десяток… Добра сотня нас побачить! Знайдемо, куме, до тої влади доріжку. Ой, знайдемо…
До куща нахилився, дрібних гілочок насмикав.
— Буду чисті душі рахувати, — пояснив Микишці. — Як хто нас побачить, так від гілки малий цурпалок відломлю і за пазуху.
Під вечір сорочка кума Свирі випиналася, ніби їжак під одежину вскочив. Що не цурпалок, то дивна новина. Влада де? Ой, далеко, хлопці, далеко. Хто на островах, хто у Парижі… Літо. Відпочиває влада, перетрудилася. На парламентських дверях замок до осені. Уряд і президент у країну вчепилися, шарпають кожен до себе. А в людей від того у голові колотнеча. Під ногами ж — хитко. Не взнати, хто сильніше шарпоне і куди люд відкине. Чого на сполох не б'ють, владу не змінюють? Так тільки восени минулого року вкотре поміняли шило на мило. Одна втіха — посміятися, як владні люди один одному пики товчуть, злодіями обзивають, а потім цілуються в губи, мов свати на весіллі.
У кумів у головах від тих новин — мішанина. До Європейської
площі повз будинок уряду. Навпроти монументальної сірої будівлі люди в купку збилися. Кричать, фотографіями у чорних рамках розмахують.
— Ні продажу драмадолу в аптеках! Від драмадолу гинуть люди… Голодуватимемо, поки влада нас не почує.
— Не почує, — сказав кумам худий хлопець з паличкою. Спирався на неї, бо ноги безсилі.
— І нащо голодуєте? — не зрозуміли куми. — 3 голодного — який вояка? Лише клопіт. Битва здоровим до снаги. Тверезим. Ми у походах п'яниць із чайок у море викидали, а на суходолі до кінських хвостів прив'язували. А вас отут хитає без вітру. Додому йдіть. Борщу поїжте. Сала на хліб. А потім уже… Чого оце безсилим до бою пнутися? Безсилого Бог не почує.
— Миром хочемо, — худий кумам.
— Отакої! — розсміявся Свиря. — В Україні всім миром хіба що батька вправно били…
Не розуміли. Геть нічого на рідній землі не розуміли. До Європейської площі спустилися, а вже по сутінках — на Поділ. До Дніпра. А на Дніпрі — веселощі через край. Світиться усе, музика гримить, з пароплавчиків п'яний сміх та регіт.
— А гуляють гарно. До впаду. Як ми після походу переможного, — завважив Свиря.
— Мабуть, теж звитягу мають. Без перемоги горілка не п'ється, — Микишка йому.
Свиря раптом закляк, за серце вхопився.
— Куме! Куме Микишко! Знаю, як владу знайти! Їй-богу, знаю.
Ногою тупнув і… злетів над землею на метр.
— Вернувся Божий дар! Вернувся! Полечу над Києвом…. Біля гетьманських палат охорони найбільше має бути. Як розвідаю, де таке місце, за тобою вернуся. Приступом візьмемо.
Микишка обернувся до дніпровських схилів.
— У чагарнику чекатиму. Не барися…
Доба минула. Знову ніч лягла. Перша ніч після Любиного відчайдушного польоту. Час без збоїв випустив на небо зірки прогулятися, щоби ні в кого не виникло жодного сумніву: час свою справу робить. Здмухнув із місяця хмарки і налаштувався стирати з пам'яті пригоду минулої ночі. Час звик — на цій землі події виникають лише для того, аби їх… миттєво забували під навалою нових подій. «Вибухнув будинок», «депутати побилися у Верховній Раді», «у хаті вчаділа дитина», «син можновладця на смерть збив машиною дівчину», «наші моряки потрапили у піратський полон», «газу нема» чи «завтра Армагеддон»… Серце тьохкає максимум добу, і назавтра питання «що там з… будинком, депутатами, дитиною, сином можновладця, моряками, газом і Армагеддоном?» вправно вимітаються з пам'яті новими подіями — «міліціянти вибивали свідчення за допомогою тортур», «біля сміттєвих баків знайшли немовля», «можновладець Г. побив можновладця Г. Г.», «столиця провалюється під землю» чи «завтра Армагеддон»… До нескінченності. Період щоденних публічних сенсацій без публічного завершення. Аморальна балаканина на зламаних долях.
Час здмухнув із місяця хмаринки й оцінив обсяг роботи: скільки людей причетні до Любиного польоту? Хто назавтра забуде?..
Любу гойдало на дніпровській хвилі на твердій дерев'яній лаві у череві катерка. Не спала. Дивилася у стелю, та бачила мільярд яскравих зірок. І його. Макса.
Макс сидів на просторій лоджії гостьових покоїв батьківської оселі і дивився у нічне небо. Та бачив над головою лише важку чорну стіну, що насувалася усе ближче, ближче. Вселяла розпач, страх. Змушувала тремтіти. І Макс ледь встримався, щоби не закричати від відчаю: «Мамо!»
Євгенія і Володимир Сердюки окремими планетами крутилися на спільному широкому ліжку. Не спали. Кожний на своїй хвилі. Володимир Гнатович чекав ранку. Якщо свідок не з'явиться вдома, треба застосовувати важку артилерію: Макса за кордон під охороною перевірених людей, аби не бовкнув зайвого, знищити всі матеріали про візит круглого дядька Івана Степановича — не знаємо такого! «Сірого кардинала» відсунути до зручного часу, зосередитися на… чомусь безпрограшному. Приміром, ініціювати реставрацію козацьких стягів. І електрику… Електрику ввімкнути. І знайти відповідь на одне несподіване запитання: чому дружина свого часу
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «РАЙ.центр», після закриття браузера.