Читати книгу - "Небесна стріла"

— Ах! Я зрозуміла! Ви хочете сказати, що ми бачили вбивцю, говорили і жартували з ним, дозволили йому розповісти романтичну легенду і спокійно втекти, — відізвалася леді Діяна.

— Так, свій маскарадний костюм він залишив на скелі, — продовжував отець Бравн. — Усе дуже просто. Цей чоловік випередив професора дорогою до церкви, можливо, саме тоді, коли професор розмовляв з понурим журналістом. Він напав на старого священика біля порожнього гробу і вбив його. Потім він переодягнувся в одяг вбитого, тіло вдягнув у мантію, яку знайшов у гробниці, і поклав його туди. Потім обв’язав вервицею дерев’яні бруси, які підпирали кришку. Таким чином він спорудив пастку для наступної жертви, після цього вийшов назовні і люб’язно привітався з нами, як і годиться доброчесному парохові.

— Це було доволі ризиковано, — сказав Тарент. — Хтось міг бути знайомим з преподобним Волтерсом.

— Мені також здається, що злочинець був безумцем, — погодився отець Бравн, — та доведеться визнати, його ризик був виправданий і йому вдалося втекти.

— Так, він просто щасливчик, — пробурмотів Тарент. — І хто ж цей диявол?

— Як ви вже помітили, йому неабияк пощастило, і це стосується не лише втечі. І ми навряд чи коли-небудь дізнаємося, хто він.

Отець Бравн спохмурнів і продовжував далі:

— Він переслідував професора впродовж багатьох років, і про одне він чудово подбав — про те, щоб таємниця його особи назавжди залишилася нерозкритою. Зрештою, коли бідолашний професор одужає, а я сподіваюся, що він таки одужає, то цілком можливо, що ми ще почуємо про цю людину.

— І що ж зробить професор? — запитала леді Діяна.

— Думаю, перше, що він зробить, пустить по його слідах детективів. Я теж не проти взяти участь у цій справі, — підхопив Тарент.

— Мені здається, — сказав отець Бравн, раптом посміхаючись після довгої задуми, — я знаю, що професорові треба зробити насамперед.

— І що ж? — нетерпляче запитала леді Діяна.

— Він повинен попросити у вас усіх пробачення, — відповів отець Бравн.

Однак, коли невдовзі отець Бравн сидів біля ліжка професора Смейла, то говорив зовсім не про це. Точніше, говорив професор, який уже прийняв ліки і почувався дещо краще. Отець Бравн мав надзвичайний дар — своїм мовчанням він умів викликати у співрозмовника довіру. Саме завдяки цьому талантові професор Смейл зміг розповісти священикові про те, про що взагалі важко говорити, наприклад, про хворобливі видіння і кошмари, які характерні для одужування після такого випадку.

Коли після важкої травми голови у хворого відновлюється свідомість, то вона часто здатна породжувати дивні образи; а коли голова така розумна та неординарна, як голова професора Смейла, то спотворення свідомости також бувають неординарними. Його видіння були такими ж оригінальними і грандіозними, як і те величне мистецтво, яким він захоплювався. Йому ввижалися святі з трикутними та квадратними ореолами, темні лики в обрамленні золотих німбів; двоголові орли і бородаті чоловіки у високих капелюхах і з жіночим волоссям. Та, як він признався отцю Бравну, частіше у нього виникав набагато простіший образ. Тоді візантійські образи слабшали; золото, на тлі якого вони з’являлися, темніло, і не залишалося нічого, крім темної і голої стіни, на якій світилося зображення риби, намальованої ніби пальцем з допомогою фосфоресцентної рідини справжніх глибоководних риб. Бо це був той символ, який він побачив, коли підняв очі і за поворотом підземного лабіринту вперше почув голос свого ворога.

— Здається, тепер я врешті зрозумів значення цього символу і цього голосу, — сказав професор. — Я зрозумів те, чого раніше мені не вдавалося зрозуміти. Чи варто мені хвилюватися, якщо серед мільйонів нормальних людей знайшовся один маніяк, який вихваляється, що переслідуватиме мене і навіть вб’є? Того, хто намалював цей давній символ на стіні катакомб, переслідували набагато гірше. Його вважали божевільним, ціле суспільство об’єдналося, щоб його вбити, а не врятувати. Я непокоївся, роздумував і метушився, намагаючись зрозуміти, хто ж він — мій переслідувач. Тарент? Леонард Сміт? Хтось инший? А що, коли всі разом? Усі пасажири корабля, всі пасажири поїзда, всі мешканці села? Припустімо, мені відомо, що всі вони — мої потенційні вбивці. Я мав право жахнутися лише від однієї думки, що там, у підземеллі, є людина, яка може мене вбити.

А якщо б убивця був нагорі, володів усією землею, командував усіма військами і правив усіма народами? Якщо б він міг замурувати всі виходи і викурити мене з підземелля, а потім, щойно я вийду, жорстоко мене вбити? Як це — мати справу з убивцею такого масштабу? Світ забув про це так само, як і забув про останню війну.

— Так, — відповів отець Бравн, — та війна все ж була. Риба може знову опинитися під землею, а потім знову вийде на поверхню. Як говорив святий Антоній Падуанський, під час потопу рятуються лише риби.

У житті отця Бравна був такий період, коли йому було важко, не здригнувшись, повісити капелюха на вішак. Походження цієї ідіосинкразії[10] було зумовлене однією деталлю в низці доволі заплутаних подій. Та оскільки в отця Бравна надзвичайно насичене життя, то цілком можливо, що лише ця деталь і залишилася у його пам’яті. Вона була пов’язана з обставинами, які одного морозного грудневого ранку розбудили доктора Бойна, офіцера медичної служби при поліції, і він вирішив викликати священика.

Доктор Бойн був приземкуватим, смаглявим ірландцем, одним з тих невдах-ірландців, яких так багато на білому світі. Такі, як він, на кожному куті базікають про науковий скептицизм, про матеріялізм і цинізм, а