Читати книгу - "Небесна стріла"

— Ні, звичайно, — дещо роздратовано відповіла леді Діяна. — Стільки латинських слів!

— Так-так, — погодився отець Бравн. — От якби йшлося про Тутанхамона або висохлих африканців, які невідомо чому збереглися на иншому кінці світу, якщо мова йшла б про Вавилон або про Китай, або про якусь загадкову расу, таку ж віддалену, як «місячна людина», — то наші газетярі описали б усе це до найменших дрібниць, як от зубна щітка чи гудзик. Та про людей, які побудували наші парафії, дали назви нашим містам та професіям, чи дорогам, якими ми ходимо, — ось про них ми знаємо дуже мало. Я не стверджую, що сам про них багато знаю, та мені відомо досить, аби зрозуміти, що ця легенда — звичайнісінька нісенітниця від початку і до кінця. У середньовіччі закон забороняв лихварям забирати у ремісника його майстерню та інструменти через борги. І взагалі, просто неймовірно, щоб гільдія не врятувала свого члена від розорення, особливо, якщо до цього його довів єврей. У людей середньовіччя були инші трагедії та гріхи. Часом вони спалювали і піддавали тортурам одні одних. Та ідея людини, у якої немає найменшої надії, людини, яка повзе назустріч смерті, мов хробак, тому що ніхто про неї не піклується, — це зовсім не середньовічний образ свідомости. Це продукт нашого економічного навчання та прогресу. Єврей не міг бути васалом феодала. У них була особливий стан «слуг короля». Окрім цього, єврея не могли спалити через його віру.

— Парадоксів стає все більше, — завважив Тарент, — та ви ж не заперечуватимете, що у середньовіччі євреїв переслідували за їхню віру?

— Правильніше було б сказати, — відповів отець Бравн, — що у середні віки євреї були єдиними, кого не переслідували через їхню віру. Якщо хтось захотів би висміяти середньовіччя, то непоганою ілюстрацією була б розповідь про бідолашного християнина, якого могли живцем спалити на багатті через якісь невеликі помилки стосовно «homoousion», а в цей же час єврей міг спокійно йти вулицею і відкрито богохулити, ображаючи Христа і Богородицю. Ця легенда не походила зі середньовіччя. Це навіть не легенда про середньовіччя. Її вигадав хтось, хто отримував свої знаття з газет та романів, до того ж він вигадав усе це нашвидкуруч.

Слухачі отця Бравна видавалися дещо збентеженими цим історичним екскурсом, і ніяк не могли зрозуміти, чому священик розповідає про ці деталі. Та Тарент, професія якого зобов’язувала розплутувати різноманітні загадки, раптом занепокоївся. Його бородате підборіддя ще більше подалося вперед, а серйозні очі свідчили про неабияке здивування.

— Хм, — сказав він. — Як все просто і швидко!

— Можливо, я дещо перебільшив, — зізнався отець Бравн, — правильніше було б сказати, що він вигадав цю історію швидко і не так ретельно порівняно з рештою злочину. Таємничий злочинець не передбачив, що деталі середньовічної легенди можуть викликати у когось якісь підозри. І, зрештою, він мав рацію, як і в решті своїх розрахунків.

— Які розрахунки? Хто мав рацію? — нетерпляче запитала леді Діяна. — Про кого ви говорите? Ви вважаєте, що ми мало пережили? Невже ви хочете, щоб ми перелякалися через ваші «він» і «його»?

— Я кажу про вбивцю, — відповів отець Бравн.

— Про якого вбивцю? — різко перепитала леді Діяна. — Ви хочете сказати, що професора хтось убив?

— Проте, — приглушеним голосом промовив Тарент, — ми не можемо говорити «убив», тому що професор не помер.

— Убивця вбив иншу людину, не професора, — сумно промовив отець Бравн.

— Кого ж, дозвольте запитати? — допитувався співрозмовник.

— Він убив преподобного Джона Волтерса, пароха Дулхема, — чітко відповів отець Бравн. — Йому потрібно було вбити лише цих двох, тому що вони володіли рідкісною старовинною реліквією. Вбивця — свого роду маніяк, зациклений на тому, щоб отримати те, чого прагне.

— Усе це звучить дуже дивно, — пробурмотів Тарент. — Ми не можемо з упевненістю сказати, що парох мертвий, бо не бачили його труп.

— Та ні, бачили, — заперечив отець Бравн.

Запанувала тиша, раптова, як удар гонга. У цій тиші в підсвідомості леді Діяни, завжди активній, блиснула здогадка, і рудоволоса леді ледь не зойкнула.

— Так-так, саме це ви і бачили, — пояснив священик. — Ви бачили тіло. Ви не бачили його живим, та, поза сумнівом, ви бачили його тіло. Ви уважно роздивлялися його при світлі чотирьох великих свічок. Воно не плавало у морі, а лежало нерухомо, як і належить князеві Церкви, у гробниці, зробленій ще до часів хрестових походів.

— Словом, — сказав Тарент, — ви хочете сказати, що забальзамоване тіло у гробниці насправді є тілом вбитого?

Отець Бравн якусь мить помовчав, а потім почав пояснювати байдужим тоном:

— Перше, що мене зацікавило, це хрест, а точніше те, на чому він тримався. Зрозуміло, що більшість з вас бачили лише кілька намистин, адже все це стосується, так би мовити, моєї сфери, а не вашої. Отож, ви помітили, що він розташований біля підборіддя, немов коротке намисто. Однак намистини, які ви бачили, були розташовані по-особливому, спочатку одна, потім невеличкий проміжок, потім три, знову проміжок, знову одна і так далі. Я відразу ж зрозумів, що це вервиця з хрестом. Однак у вервиці є п’ятдесят намистинок, і ще кілька додаткових. І я відразу ж задумався, а де ж решта. Тоді я не розгадав цієї загадки, лише пізніше зрозумів, де схована решта. Мотузка була обвита довкола дерев’яних брусів, які підтримували кришку гробу. Коли бідолашний професор Смейл різко потягнув хрест, то бруси змістилися, і важезна кам’яна кришка вдарила його по голові.

— Оце так! — сказав Тарент. — Клянуся святим Юрієм, що якась доля істини у цьому є. Дивовижна історія!

— Коли я це зрозумів, — вів далі отець Бравн, — то зміг більш-менш відтворити решту. Насамперед пригадаймо, що жодних авторитетних публікацій у солідній пресі на цю тему не було, лише короткі замітки про те, що ведуться розкопки.